Учні зникли в один день, і лише через роки стало зрозуміло, що сталося насправді

Новина розлетілася підземною камерою миттєво. Люди, які давно майже перестали вірити в порятунок, знову заговорили голосніше, почали сперечатися, плакати, притискатися одне до одного. Але радість швидко змішалася зі страхом. Тунель кришився. Каміння обсипалося навіть від легкого дотику. Якщо туди підуть усі, прохід може завалитися.

Вони не встигли ухвалити рішення. В одному місці склепіння затріщало, дрібні уламки посипалися вниз. Нора схопила Лію за плечі й підштовхнула її до розколини.

— Іди, — сказала вона. Голос тремтів, але погляд був твердий. — Ти маєш вибратися. Ти маєш привести допомогу.

Лія плакала й відмовлялася. Вона не хотіла залишати їх. Але часу не було. За спиною кричали люди, каміння й далі сипалося, і Нора повторила вже майже наказом:

— Живи. І повернися по нас.

Лія поповзла в темряву.

Шлях нагору перетворився на муку. Тунель був такий вузький, що інколи вона не могла вдихнути на повні груди. Гостре каміння рвало одяг і шкіру. Вона рухалася навпомацки, втрачаючи відчуття часу, провалюючись у короткі непритомності й знову змушуючи себе повзти. Їй здавалося, що печера намагається втримати її, стиснути, поховати між камінням.

Але одного разу попереду з’явилося світло.

Спершу тонка сіра смуга. Потім холодне повітря вдарило в обличчя. Лія вибралася назовні не відразу — останні метри далися їй майже надлюдським зусиллям. Вона впала на землю, вдихнула запах лісу й розплакалася, бо вперше за десятиліття побачила справжнє небо…