Уночі до моргу доправили потонулого мільйонера, але санітарка помітила деталь, що не збігалася з офіційною версією

Людмила посиділа ще, потім вивільнила пальці, заплющила йому очі звичним рухом, підв’язала підборіддя бинтом і розчинила кватирку. По-старому, як учили її в дев’ятнадцять років літні санітарки, щоб душі було куди.

Коробочку вона відкрила на кухні, коли зовсім розвиднілося. Під кришкою, притиснутою аптечною гумкою, лежали листи. Конвертів із п’ятдесят, а то й більше, пожовклих по краях, із марками ще тих часів.

Усі надписані однією рукою, на всіх — одна адреса. Гуртожиток медучилища, кімната сорок. Людмилі.

І на жодному не було поштового штемпеля. Він писав їх і не надсилав. Спершу тому, що вірив батькові й її листу.

Потім тому, що нікуди. Потім тому, що вже не можна було інакше. Це стало як дихати.

Верхній був датований жовтнем 1985 року. Людмила надягла окуляри доньки, що лежали на підвіконні, і почала читати.

«Людо, я не вірю, що ти так поїхала. Тобто вірю, раз почерк твій, але руки не вірять, а пам’ятають».

Вона читала, і сльози текли по її обличчю вільно, не натрапляючи на спротив. Але це були вже інші сльози, не ті солоні й їдкі, якими плачуть за втраченим.

Так плачуть, коли повертають украдене. Сорок років вона вважала себе забутою. А виявляється, була коханою всі ці роки поспіль.

Щороку, лист за листом, аж до самої сивини. У кімнаті заворушилася, прокидаючись, онука. Людмила зняла окуляри, витерла обличчя долонями.

Раз і вдруге. Насухо. Перев’язала листи гумкою й поклала на підвіконня, на саме світло.

— Бабусю, — покликала онука з-за дверей. — А снідати?

— Іду, — сказала Людмила. — Іду, моя хороша. Усе вже готове.