Усі намагалися відігнати вовка від труни, але він знову повертався — аж поки лікар не помітив важливу деталь

Дивлячись на вовка, Назар мимоволі згадав, як той з’явився в їхньому житті. У пам’яті постала Оксана — жива, захоплена, щиро закохана в природу. Саме любов до лісу одного разу привела її до знесиленого вовченяти, а потім — до центру допомоги диким тваринам, де працював Назар. Тоді ніхто з них не міг припустити, що ця зустріч поєднає їхні долі й одного дня набуде зовсім іншого, майже неймовірного сенсу.

Оксана завжди тягнулася до лісу. У місті їй часто бракувало повітря, а задуха посилювала болісні напади епілепсії. Серед дерев їй ставало легше. Там можна було дихати вільніше, заспокоюватися й ненадовго не думати про хворобу. Звичне напруження відступало, а рівна тиша повертала відчуття спокою, якого Оксані так бракувало в місті.

Тому за кожної нагоди дівчина вирушала в похід. Вона любила довгі переходи, шелест листя й відчуття простору, який не тиснув на неї, а ніби приймав. У лісі Оксана могла прислухатися до власного дихання без тривоги й радіти тому, що перебуває далеко від задушливого міста.

Під час одного з таких походів, після довгої дороги, вона зупинилася перепочити в наметі. У м’язах відчувалася приємна втома, довкола стояла звична лісова тиша, і Оксана вже почала розслаблятися. Раптом зовні почувся жалібний писк. Спершу їй здалося, що звук примарився, але за коротку паузу він повторився. У ньому було стільки слабкості й безпорадності, що дівчина відразу насторожилася…