Усі заздалегідь обговорювали зовнішність нареченої, однак перший же погляд на неї змусив гостей замовкнути

Повернувшись додому, Максим віддав прикрасу своєму помічникові й попросив з’ясувати походження емблеми. Той упізнав символ майже відразу. Снігова лілія багато років правила за знак благодійного фонду Сєверових, а брошки з блакитним каменем замовляли лише для членів родини. Почувши це, Максим кілька секунд не міг вимовити ані слова. Дівчина на дорозі могла бути його майбутньою дружиною. Але чому тоді вона не назвалася? І чому він сам не здогадався, хоча до весілля залишалися лічені дні?

В автомобілі супроводу Тамара ставила Алісі ті самі запитання. Вона вважала, що після порятунку та мала б відкритися Максимові. Аліса дивилася на розмиті дощем дерева й пояснювала: якби він дізнався її ім’я, усе змінилося б. Він заговорив би з нею як зі спадкоємицею партнерського холдингу, як із майбутньою дружиною, можливо, як із зобов’язанням. На дорозі він допоміг простій незнайомці. Не намагався роздивитися її обличчя, не запитував про зв’язки й не чекав винагороди. Саме тому кілька коротких хвилин стали для неї дорожчими за будь-яке офіційне знайомство.

Уперше чоловік побачив в Алісі не прізвище, не пакет акцій і не загадкову зовнішність. Він побачив людину, яка опинилася в біді. Від цієї думки їй ставало водночас тепло й тривожно. Максим тим часом носив брошку у внутрішній кишені піджака й дедалі частіше повертався думками до її спокійних очей. Він майже переконав себе, що зустрів Алісу, але не наважувався зателефонувати Глібові Сєверову й зруйнувати крихкий спогад прямим запитанням.

Через день міські новинні стрічки були заповнені матеріалами про весілля. Один популярний канал оголосив голосування: чи з’явиться наречена з відкритим обличчям, чи зірветься церемонія, чи Максим відмовиться від шлюбу в останню мить. Антон кинув телефон на стіл перед другом і сказав, що люди вже укладають парі. Максим вимкнув екран. Чуже приниження знову перетворили на видовище, і сперечатися з тисячами анонімних коментаторів було марно.

Антон запитав, невже самому Максимові не цікаво побачити наречену. Той зізнався, що раніше думав про це, але після зустрічі на дорозі його непокоїть інше. Він дістав брошку й докладно розповів про врятовану машину, дівчину в синьому плащі, її голос і дивне відчуття, ніби вони знайомі багато років. Вислухавши його, Антон розсміявся: друг уперше в житті не може перестати думати про жінку, обличчя якої не бачив. Максим хотів заперечити, однак зрозумів, що це чиста правда.

Його лякало не можливе розчарування, а сила почуття, що виникло. Він пам’ятав інтонації незнайомки, паузи між словами й усмішку, яку вгадував лише по її очах. Якщо це справді Аліса, весілля переставало бути одним із пунктів корпоративної угоди. Якщо ж він помилився, за два дні йому належало пов’язати життя з однією жінкою, продовжуючи думати про іншу. Жоден фінансовий ризик ніколи не здавався йому настільки складним…