Він думав, що все продумав до дрібниць, аж поки не відкрив валізу перед вильотом
Сергій нахилився до неї. Його голос став тихим, майже ласкавим, від того ще гидкішим.
— А що ти доведеш? Що підпис не твій? Експертизи, суди, гроші, нерви. Тебе вистачить? У тебе тиск скаче від черги в поліклініці. Не сміши мене.
Він відчинив двері. Із під’їзду війнуло сирістю й чужими вечерями.
— І ще, Марин. Не дзвони мені. Справді. Не принижуйся.
Двері зачинилися.
Марина ще довго дивилася на темний прямокутник замка. Потім підняла руку й раптом зрозуміла, що долоня тремтить так сильно, ніби вона тримає не повітря, а важку склянку, яка от-от розіб’ється. Вона повернулася, дійшла до кухні, сіла на підлогу біля столу й почала збирати аркуші. Не плакала. Сльози чомусь не йшли. У грудях стояв камінь.
Телефон лежав поруч, екраном донизу. Вона взяла його, знайшла номер доньки. Великий палець завис над кнопкою виклику. Аня працювала допізна, готувала якийсь проєкт, скаржилася на начальницю й недосипання. Марина уявила, як донька бере слухавку, чує її голос, лякається. І не натиснула.
Натомість вона зателефонувала тітці Ніні з сусідньої ділянки.
Старенька відповіла не відразу, з другого разу. У слухавці щось шаруділо, потім пролунав бадьорий, але втомлений голос:
— Маринко? Що сталося?
І от тоді Марина заплакала.
Не голосно. Без схлипів. Просто з очей раптом потекло, і вона не могла зупинитися. Сиділа на кухонній підлозі, притискаючи до грудей чужий договір, і збивчиво розповідала, як Сергій продав дачу, як підробив підпис, як поїхав до молодої Віки. Тітка Ніна спершу мовчала, потім вилаялася таким словом, якого Марина від неї ніколи не чула.
— Ти зараз слухай мене уважно, — сказала сусідка. — Нічого не викидай. Договір сфотографуй. Ключі сфотографуй. І завтра зранку до нотаріуса або до юриста. Я знаю одну жінку, Тетяну Остапчук, вона моєму племінникові допомагала зі спадщиною. Записуй номер.
— Ніно Іванівно, у мене грошей майже немає.
— Записуй номер, кажу.
Марина слухняно записала. Потім довго сиділа, дивлячись на цифри. За вікном сутеніло. У квартирі стало холодно. Вона підвелася, зачинила кватирку, машинально витерла воду зі столу, склала договір у прозорий файл. Обручка заважала. Палець розпух, каблучка не знімалася. Марина смикнула раз, удруге, боляче здерла шкіру й залишила.
Уночі вона майже не спала. Лежала на боці, дивилася на порожню половину ліжка. Подушка Сергія ще зберігала його запах — тютюн, шампунь, стара вовняна шапка. О третій годині вона почула, як телефон тихо пискнув.
Повідомлення з невідомого номера:
«Не тримайте зла. Сергій давно нещасний. Кожен має право на нове життя».
Марина дивилася на екран, і в горлі піднімалася нудота. Чи не Віка це? Молода, упевнена, пахуча дорогими парфумами. Та, яка вважала, що чужі двадцять шість років шлюбу — це просто старі меблі, які час винести.
Марина набрала: «А на чужу дачу теж кожен має право?»
Але не відправила. Видалила. Поклала телефон на тумбочку й заплющила очі.
Уранці вона все-таки зателефонувала Ані.
Донька приїхала за сорок хвилин, без макіяжу, у довгому пуховику, з розтріпаним хвостом. Улетіла в квартиру, обійняла Марину так міцно, що в тієї хруснула спина.
— Мамо, чому ти вночі не подзвонила? Господи, мамо…
Марина трималася за доньку й уперше за цю добу відчула, що не падає в порожнечу.
Вони сиділи на кухні. Аня читала договір, і її обличчя ставало дедалі білішим.
— Це не твій підпис, — сказала вона.
— Схожий.
— Але не твій. У тебе немає цієї дурної крапки.
Марина підвела очі.
— Ти пам’ятаєш?
