Він думав, що все продумав до дрібниць, аж поки не відкрив валізу перед вильотом

— Звісно пам’ятаю. Я в школі твій підпис підробляла в щоденнику. Один раз. — Аня криво всміхнулася, але очі в неї блищали. — Ти тоді сказала, що підроблювач із мене поганий, бо я крапку поставила.

Марина раптом згадала той вечір: Аня в сьомому класі, двійка з математики, червоні вуха, безглуздий підпис у щоденнику. Сергій тоді сміявся, а Марина суворо пояснювала, що чужий підпис — це не пустощі. Як дивно. Маленька деталь, сімейна смішна історія, а тепер — ниточка до правди.

Аня дістала телефон.

— Я поїду з тобою до юриста. І татові подзвоню.

— Не треба.

— Треба.

Вона набрала номер. Сергій відповів не відразу. Марина чула тільки глухі уривки його голосу.

— Тату, ти де? — спитала Аня, і її голос здригнувся. — Ні, не «потім». Ти продав дачу? З маминим підписом? Ти серйозно?

Пауза.

Аня заплющила очі.

— Не смій казати, що це не моя справа. Це моя сім’я.

Знову пауза. Потім донька різко скинула виклик і поклала телефон екраном донизу.

— Він сказав, що ми з тобою істерички.

Марина простягла руку й накрила її пальці своїми.

— Пробач.

— За що?

— Що ти це чуєш.

Аня шумно видихнула.

— Це він нехай просить.

У юридичній консультації пахло кавою, папером і мокрим взуттям. Тетяна Остапчук виявилася невисокою жінкою років п’ятдесяти, з короткою стрижкою й уважними сірими очима. Вона не ойкала, не бідкалася, не обіцяла чудес. Мовчки переглянула договір, копії документів, фотографії.

— Угоду зареєстровано? — спитала вона.

— Я не знаю.

— Дізнаємося. Ви згоди на продаж не давали?

— Ні.

— У нотаріуса не були?

— Ні.

— Грошей не отримували?