Він хотів зробити доньці сюрприз, та замість радості зіткнувся з картиною, яку неможливо було забути

Він відпив вина й перевів погляд на Мирона.

— А ви мене розчарували. Я запропонував вам гідний вихід. Гроші, тиша, решта життя без проблем. Але вам закортіло зображати героя.

— Відійдіть, — сказав Мирон.

— І що буде, якщо не відійду? Ви знову вдарите мене? Охорона підніметься за пів хвилини. Цього разу я не буду таким великодушним.

Станіслав дістав телефон із кишені халата.

— Один дзвінок — і вас затримають за незаконне проникнення та спробу викрадення недієздатної жінки. Оксану візьмуть за крадіжку. Олеся повернеться в ліжко, отримає ліки й зранку нічого не згадає. Все буде так, як має бути.

— Вона не недієздатна, — сказав Мирон. — Вона отруєна. Вами. Тим самим способом, яким ви ламали Ксенію й Галину.

На обличчі Станіслава вперше майнуло щось живе — коротка, зла настороженість. Але він одразу всміхнувся.

— Які гучні слова. Чим доведете? Розповідями домробітниці, яка боїться власної тіні? Чи фантазіями старого лікаря, в якого батьківська вина перейшла в параною?

— Аналізом крові, — відповів Мирон.

Це була брехня, але в такі секунди брехня могла стати інструментом порятунку.

— Я взяв зразок десять хвилин тому. Вранці він буде в незалежній лабораторії.

Станіслав завмер. Телефон у його руці лишився піднятим, але палець не натис на екран.

— Ви блефуєте.

— Перевірте.

Вони дивилися одне на одного. Час стиснувся до тонкої струни. Потім двері кухні відчинилися, і зайшли люди.

Першим був Дорошенко, накинувши пальто просто поверх домашнього одягу. За ним — чоловік із текою та посвідченням співробітника слідчого відомства, слідом двоє поліцейських у цивільному. Вони ввійшли швидко, без метушні, перекриваючи виходи…