Вона почала нове життя в тихому селі, не підозрюючи, що одного дня у двері постукає людина з минулого

Марія не зрозуміла. Або не захотіла розуміти. У вухах стукало. Вона бачила тільки губи Ніни, сухі, майже безкровні.

— Лейла, — сказала вона.

Ніна прикрила очі. У цьому русі було стільки болю, що Марії стало холодно.

— Зараз не вийде з нею. Спершу ти маєш лишитися живою.

— Ні.

— Машо.

— Ні.

Ніна міцно схопила її за зап’ястя. Болісно. По-справжньому болісно, не як Рашид, а щоб повернути в тіло.

— Мертві дітей не забирають, чуєш? Живі іноді повертаються. Іноді. Але мертві — ніколи.

Марія перестала дихати.

Аркуш у її долоні тремтів. На ньому було написано лише кілька слів: «У ванній вікно. Не знімай браслет. Машина з білизною. Скажи: синій чайник».

Увечері йшов дощ. Тут він траплявся рідко, і тому всі в домі метушилися, ніби небо вчинило непристойність. Водій чекав біля бічного входу, охоронець розмовляв телефоном, прикрившись від крапель долонею. Ніна йшла поруч із Марією, підтримуючи її під лікоть. Збоку це виглядало турботою: слабка дружина після нервового зриву, добра медсестра, уважні люди багатого дому.

Біля дверей до ванної Ніна голосно сказала:

— Їй зле. Їй треба вмитися.

Охоронець насупився, але в коридорі з’явився Рашид. Він був у темному костюмі, бездоганний, як завжди.

— Дві хвилини, — сказав він. — Двері відчинені.

Марія зайшла всередину. Ніна залишилася в проході, затуляючи її тілом. Кран загув. Вода вдарила в раковину. Марія ступила до маленького вікна під стелею, яке раніше здавалося їй марним. Вікно було прочинене. Ззовні пахло мокрим пилом і чимось металевим.

Вона підтяглася, вдарилася стегном об край раковини, ледь не скрикнула. У сукні було незручно, тканина чіплялася. Знизу Ніна прошепотіла:

— Швидше.

Марія протиснулася у проріз, обдерла плече об раму, вивалилася назовні на вузький виступ і на секунду завмерла над темним внутрішнім двором. Унизу стояла машина пральні, задні дверцята були прочинені. Чоловік у сірому кашкеті підвів голову.

— Синій чайник, — прошепотіла Марія, хоча він навряд чи міг почути.

Він почув або просто чекав. Підставив руки.

Вона стрибнула…