Вони думали, що контролюють чуже весілля, не підозрюючи, хто вже чекає на них за святковими дверима

Залишалися двоє: Мирон Руденко й кремезний боєць, який скрутив Романа. Вони вже мали зрозуміти, що перша людина не повернулася. Тепер верхній поверх швидко перетвориться на фортецю, де будь-який прямий крок зустріне перехресний вогонь.

Назар піднявся сходами майже беззвучно й завмер за рогом коридору. Аварійний світильник давав жовтий, хворобливий відблиск. Із кабінету долинав приглушений стогін Романа й короткі розпорядження Мирона. Назар зняв зі стіни важкий вогнегасник, висмикнув чеку й штовхнув балон підлогою.

Той покотився до відчинених дверей кабінету, глухо брязкаючи. Кремезний боєць, нерви якого були натягнуті до межі, висунувся з-за одвірка й дав довгу чергу. Кулі пробили метал, і коридор миттю затягло щільною білою хмарою. Порошок забив повітря, світло зникло, стрілець закашлявся й утратив орієнтацію.

Назар заздалегідь прикрив обличчя вологою тканиною. Він кинувся в білу завісу, орієнтуючись на кашель і рухи. Підійшов упритул, ударив, збив з ніг, заламав руку за спину. Боєць, осліплий і задиханий, ще спробував чинити опір, але за кілька секунд опинився зв’язаним на підлозі.

У кабінеті лишився Мирон. Він не стріляв навмання. Відступив за важкий дубовий стіл у найтемніший куток, тримав пістолет на дверному отворі й чекав силует. Серце його, ймовірно, билося рівно. Він був досвідчений і вже зрозумів, що зіткнувся з противником того самого класу. Але він розраховував на двері.

Назар у двері не пішов.

Поки Мирон дивився на отвір, Назар вибрався через вікно коридору на вузький фасадний карниз. Дощ бив в обличчя, вітер рвав куртку, мокрий камінь ковзав під пальцями. Унизу чорнів двір із мерехтливими ліхтарями. На межі сил він дістався до вікна кабінету, опинившись за спиною Мирона. Потім ударив ногами в скло. Рама влетіла всередину разом з уламками й холодним поривом вітру.

Мирон розвернувся швидко, майже встиг. Але «майже» в таких справах не має ваги. Назар упав зверху, вибив пістолет, і вони покотилися підлогою серед паперів, битого скла й перекинутих меблів. Боротьба була короткою й страшною своєю мовчазністю. Мирон виявився дужим, тягнувся до ножа біля чобота, намагався взяти важелем плече. Назар перехопив зап’ясток, вивернув його точним рухом, притис противника коліном до килима. За хвилину керівник групи лежав долілиць, надійно зв’язаний, уперше за довгі роки усвідомлюючи власну безпорадність.

Назар підвівся. Він важко дихав, плече горіло болем після стрибка, по щоці текла вода впереміш із кров’ю від дрібного порізу. У розгромленому кабінеті пахло дощем, пороховим чадом, дорогим деревом і страхом. За вікном вітер ворушив штори, на підлозі білів порошок, серед уламків блищало вибите з руки Мирона руків’я пістолета. Назар струсив із куртки скло й білий пил, а тоді подивився на Романа.

Господар району валявся в кутку, зв’язаний власними ж найманцями. Обличчя було розбите, губи тремтіли, в очах застиг жах загнаного звіра. Він намагався відповзти, звивався, мов спіймана тварина, і з горла в нього виривався жалюгідний скавуліж. Він був певен, що зараз його вбиватимуть довго, так само, як він сам колись ламав людей у підвалах і на покинутих будовах.

Назар не дістав ножа. Не підняв зброї. Він поставив на місце перекинуте крісло, сів і відкинувся на спинку. У ньому не лишилося злості. Лише безмежна втома.

— Смерть для тебе надто легкий вихід, — сказав він тихо. — Надто щедрий. За Остапа Литвина. За Марину. За всіх, кого ти вважав витратним матеріалом.

Роман перестав повзти.

— Оригінали документів уже не тут, — провадив Назар. — Цієї ночі моя людина передасть їх до незалежного наглядового відомства й профільної служби, яка займається такими справами. Місцеві більше нічого не вирішують. Майор Гринюк і його люди самі стануть фігурантами.

Обличчя Романа стало сірим. Він зрозумів, що це не чергова погроза. Це кінець: не тимчасова втрата грошей, не конфлікт із бригадиром, не переляк у людей. Його систему вирвали з коренем. Усі роки, коли він купував чиновників, залякував свідків, робив чужу слабкість своїми сходами, стиснулися в одну мить і обернулися проти нього. Тепер кожна розписка, кожна фотографія, кожен підпис у зошиті ставали не захистом, а петлею.

— У тебе лишився один шанс дожити до суду, — сказав Назар. — До світанку ти маєш опинитися в камері далеко звідси. Інакше, щойно місцеві зрозуміють, що ти без грошей і даху, вони прийдуть по тебе. Тоді твій підвал здасться відпочинком.

Роман розридався. Голосно, некрасиво, розмазуючи по обличчю кров і сльози. Він обіцяв підписати все, видати всіх, розповісти про кожен платіж і кожен наказ. Аби тільки його не лишили тут, серед тих, хто ще вчора називав його господарем…