Вони думали, що контролюють чуже весілля, не підозрюючи, хто вже чекає на них за святковими дверима
Ніч опустилася на глухий ліс — важка, промерзла, з першим дрібним снігом, який лягав на мох і тут же танув. У хатині горіла піч. Марина спала на вузькому тапчані, кутаючись в армійську ковдру, але сон не приносив їй спокою: вона здригалася, тихо схлипувала, ніби знову чула кроки за залізними дверима підвалу.
Назар сидів біля столу. Розібраний трофейний пістолет лежав перед ним на старій ганчірці. Він перевіряв деталі, протирав метал, перераховував патрони, і кожен рух був таким звичним, що здавався здійсненим окремо від його волі. Запах мастила змішувався з димом, вологою хвоєю й холодом, який сочився крізь щілини.
За стінами хатини стояла особлива лісова тиша. У ній було чути, як осідає сніг на гіллі, як у трубі зітхає вітер, як десь далеко тріскає від морозу старий стовбур. Назар дослухався до цієї тиші не вухами навіть, а всім тілом. Він розрізняв, де миша прошурхотіла під підлогою, де обсипався з гілки мокрий сніг, де вдалині зітхнув звір. Чужий крок звучав би інакше, надто рівно, надто впевнено. Там, за дорогами й болотами, вже рухалися чужі машини. У його ліс входили люди, певні, що полюють. Вони ще не розуміли, що тут на них дивиться сам ліс.
До світанку він майже не склепив очей. О п’ятій ранку, коли небо над трясовинами ледь посіріло, Назар вийшов із хатини у вицвілому камуфляжі. Уночі він натягнув довкола хатини прості сигнальні нитки з порожніми бляшанками й сухими гілками — не пастки, а попередження, щоб чужий крок не застав Марину зненацька. Він залишив їй воду, сухарі й суворий наказ не виходити надвір, навіть якщо вона почує голоси.
— Мій стукіт пам’ятаєш?
Вона кивнула. Обличчя її було бліде, але в очах з’явився новий блиск — не покірність, а зібраність.
— Усе інше — ворог, — сказав він.
Марина мовчки стиснула ковдру на грудях. Назар вийшов у туман і розчинився між ялинами.
Першою ціллю стала дальня пилорама, незаконний майданчик на краю району, де Роман тримав готівку й людей. До неї було понад десять кілометрів лісом, болотяними низинами й старими звіриними стежками. Назар ішов без метушні, заощаджуючи сили, хоча старі рани нили під ребрами, а контузія відгукувалася тупою вагою у скронях. До восьмої ранку він уже лежав у мокрому малиннику на схилі й дивився вниз крізь потертий армійський бінокль.
Майданчик тонув у багнюці й тирсі. Штабелі свіжоспиляного лісу темніли під дощем, два вагончики стояли боком до вітру, кілька вантажівок чекали на завантаження, біля бочки з димучим вугіллям валялися недопалки й порожні пляшки. У повітрі стояв запах солярки, сирого дерева й дешевого спиртного. Біля воріт четверо охоронців грілися біля вогню, передавали один одному пластиковий стаканчик, сміялися з чогось грубого. Вони були певні, що небезпека прийде дорогою, з шумом мотора й фарами, а не з мокрого чагарнику в них за спиною. На ланцюгу біля будки лежав величезний пес, зрідка підіймаючи морду.
Назар не збирався перетворювати майданчик на бійню. Йому потрібні були не трупи, а страх. Паніка ходить швидше за чутки, просочується під двері, сідає за стіл разом із людьми, змушує озиратися на кожен шерех…
