Вони думали, що контролюють чуже весілля, не підозрюючи, хто вже чекає на них за святковими дверима

Він обійшов територію з підвітряного боку, відволік собаку безпечною для неї приманкою зі своєї аптечки й дочекався, поки важкий пес втратить інтерес до двору. Потім проник через пролом у паркані. Рухався коротко, низько, зникаючи між штабелями й бочками. Один з охоронців відійшов за вагончик. Решта й далі сміялися, не помічаючи, що в їхній ранок уже ввійшло щось чуже.

За пів години сміх урвався.

Вони знайшли товариша біля колоди: зв’язаного буксирувальним тросом, із заткнутим ротом і очима, виряченими від жаху. Поки троє, лаючись і озираючись, намагалися розв’язати вузли, за їхніми спинами клацнув затвор. Неголосно. Але в тій тиші звук пролунав так, ніби ліс захлопнув пащу.

Назар діяв швидко й без зайвої жорстокості. Один упав у багнюку після удару під коліно, другий врізався спиною в штабель, третій, не встигнувши дістати ножа, завив від больового залому й випустив зброю. За десять хвилин усі четверо сиділи на землі спина до спини, зв’язані власними ременями. В очах у них уже не було нахабства. Лише те саме нерозуміння, яке буває в хижаків, що раптом виявили: у здобичі є зуби.

Назар вивів з ладу машини, забрав із вагончика металеву коробку з виручкою й залишив на стіні великий напис червоною фарбою. Одне слово. Розплата.

Коли він ішов назад у ліс, пилорама лишалася за спиною безпорадною, німою, знерухомленою. Сигаретний дим над бочкою змішувався з мокрим ранковим повітрям, зв’язані охоронці боялися навіть лаятися вголос, а приспаний пес мирно сопів біля будки, ніби все, що відбувалося, його більше не стосувалося. Назар не поспішав. Він знав: чим довше люди Романа сидітимуть серед поламаних машин і червоного напису на стіні, тим сильніше слово «Розплата» в’їсться в їхню пам’ять. А районом уже готувалася розійтися перша чутка про людину, яка приходить із туману й не залишає по собі нічого, крім приниження…