Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

Він підвів на мене очі, а потім несподівано тихо засміявся.

— Оце правильно. Дуже правильно, Миколо Петровичу. Більшість на третій день сідає біля вікна й починає чекати.

— Чого?

— Хто його знає. Чи то дзвінка, чи то неділі, чи то кінця. Просто чекають.

Він відпив чаю, примружився.

— А ви, значить, чекати не збираєтеся?

— Ні.

Мирон Степанович подивився уважніше. Тепер у його погляді була не тільки добродушна цікавість, а й обережна повага.

— Інженер, чи що?

— Був інженером-конструктором. Тридцять сім років на заводі.

— А я в торговельній конторі бухгалтером просидів чверть століття. Бачите, які різні дороги, а привели в одну кімнату.

Ми помовчали. Чай був міцний, трохи терпкий. За вікном берези хитнули мокрими гілками.

— Мироне Степановичу, — спитав я, — директор тут який?

— Роман Кирилович? Нормальний. Суворий місцями, економить на всьому, за чайники в кімнатах бурчить, але не злий. І не злодій, що вже рідкість. Порядок любить.

— Порядний?

— Думаю, так. А що?

— Мені треба поговорити з ним. Сьогодні.

Сусід поставив кружку на тумбочку.

— Ви ще й трьох годин тут не прожили, а вже щось задумали?

Я допив чай і вперше за день відчув, що всередині замість болю з’являється холодна зібраність.

— Задумав…