Вони вирішили залякати медсестру, але надто пізно дізналися, хто зовсім поруч

Шило першим спробував урятувати становище. Він підняв долоні й знову заговорив про жарт, який Марина нібито неправильно зрозуміла. Артем слухав мовчки. Денис обіцяв більше ніколи не підходити до медсестри, Бик квапливо погоджувався з кожним словом. Граніт спитав, чи згадали б вони про цю обіцянку, якби не дізналися, хто її захищає. Відповіді не було. Тоді його голос уперше задзвенів люттю. За страх і приниження доньки Романа вони мають відповісти не порожніми вибаченнями, а болем, який запам’ятають надовго.

Перший удар припав Шилові в щелепу. Денис відлетів до стіни й упав, приголомшений швидкістю літнього противника. Бик із риком кинувся вперед, сподіваючись використати вагу й силу, але Артем ухилився й коротко вдарив його в живіт. Кирило зігнувся, хапаючи ротом повітря. Граніт схопив його за комір і притиснув до бетону. Він рухався без метушні, ніби виконував давно відпрацьовану послідовність. Різниця у віці зникла: досвід, холодний розрахунок і раптовість виявилися сильнішими за молоді м’язи.

Шило спробував підвестися й прикрити голову руками. Савченко не дав йому отямитися, кілька разів ударив по ребрах, а потім відкинув у куток. Денис застогнав і згорнувся на боці. Бик знову пішов на Артема, але дістав удар в обличчя й утратив рівновагу. Граніт повалив його на підлогу. У тісній камері двом чоловікам заважали стіни й власна паніка, тоді як Савченко заздалегідь знав, де стоятиме і як не дозволити їм напасти одночасно.

Він свідомо не завдавав ударів, здатних убити. Його метою було зламати самовпевненість і залишити наслідки, які не дадуть забути про Марину. Коли Шило простягнув руку, намагаючись відштовхнути його, Артем різко вивернув лікоть. Денис скрикнув і більше не намагався чинити опір. Бик притискав долоні до ушкоджених ребер, із розбитого носа текла кров. Граніт продовжував, доки обидва остаточно не перестали вдавати авторитетів і не почали просити зупинитися. Їхня колишня нахабність зникла без сліду.

Минуло п’ять хвилин, потім десять. У камері чулися важке дихання, короткі стогони й глухі удари взуття об бетон. Артем не поспішав. У кожному русі жила пам’ять про засніжену дорогу, Романа, що помирав, і маленьку дівчинку біля труни. Перед очима виникала синя пляма на зап’ястку Марини, якої він навіть не бачив, але ясно уявляв. П’ятдесят сім років його життя ніби зійшлися в цій тісній кімнаті: бідний двір, в’язниці, клятви й єдина людина, яку він не дозволяв чіпати.

Нарешті Граніт відступив. Шило лежав у кутку з неприродно притиснутою до тіла рукою, одне око швидко запливало. Бик скорчився біля дверей і боявся глибоко вдихнути. Обидва були при свідомості. Артем переконався, що покарання не перетворилося на вбивство, і лише після цього підійшов до Дениса. Той спробував відповзти, але вперся спиною в стіну. Савченко нахилився й неголосно попередив: «Більше до неї не наближайтеся. Вона моя донька». Ні Шило, ні Бик уже не намагалися заперечувати.

Артем випростався. Його кулаки були збиті, роба забруднилася кров’ю, дихання лишалося напрочуд рівним. Він відчував тупий біль у пальцях і втому в спині, але всередині настала ясність. Обіцянку Романові знову було виконано. Ціна стане відомою пізніше, однак вона не могла змінити оцінки вчинку. За дверима почулися кроки. Відведені пів години добігали кінця, і чергова зміна більше не мала змоги вдавати, ніби нічого не відбувається.

Тупіт наближався, бряжчали ключі. Граніт відійшов до дальньої стіни й став чекати. У цю мить сцена повернулася до тієї миті, з якої почалася історія: двоє побитих чоловіків на підлозі, сивий Савченко із закривавленими руками й тиша, важча за будь-який крик. Металеві двері розчахнулися. До камери вдерлися троє співробітників на чолі з майором Андрієм Горленком, який відповідав за режим. Він зупинився на порозі, миттєво оцінив те, що сталося, і наказав Артемові повернутися обличчям до стіни.

Савченко підкорився без опору, підняв руки й зчепив пальці на потилиці. Його обшукали, клацнули наручниками й вивели в коридор. Двоє співробітників лишилися біля поранених, викликаючи по рації медичну бригаду. Майор вів Граніта до одиночного ізолятора й кілька разів намагався спитати, що сталося, але відповіді не отримав. Артем дивився перед собою. Тепер кожен крок віддаляв його від липневої свободи, однак рішення було ухвалене ще в їдальні й перегляду не підлягало.

Дорогою до ізолятора майор Горленко помітив, що Савченко не питає про стан побитих і не намагається виправдатися. Для адміністрації це мовчання виглядало зухвалим, але Артем просто не бачив сенсу в словах. Він знав, що чоловіки живі, бо контролював себе до останнього удару. Усе інше тепер залежало не від пояснень. Співробітники могли складати рапорти, слідчі — статті обвинувачення, суд — рахувати роки. Жоден документ не змінив би причини, через яку він опинився в сорок сьомій камері.

У маленькій сирій камері були лише жорсткі нари, туалет у кутку й вузьке вікно під стелею. Наручники зняли, двері зачинилися на засуви. Артем сів і оглянув долоні. Кров на кісточках уже підсихала, пальці починали набрякати. Він уперше дозволив собі подумати про те, що далі: ізолятор, слідство, суд, новий строк. За стіною гриміли кроки медиків, які поспішали до Шила й Бика. Граніт притулився до холодної стіни й зрозумів, що не змінив би жодного свого руху…