Вони вирішили залякати медсестру, але надто пізно дізналися, хто зовсім поруч

Приблизно за годину до нього прийшов тюремний лікар — літній чоловік, звиклий до наслідків бійок. Він нічого не питав. Промив збиті кісточки, обробив садна й туго перебинтував кисті. Тиск виявився підвищеним, але не небезпечним. Лікар вніс дані до картки, порадив стежити за запамороченням і пішов. Артем лишився сам. Біль посилювався в міру того, як тіло вистигало, але жалю не з’являлося. Він зробив те, що вважав обов’язком чоловіка, друга і людини, яка колись дала непорушне слово.

Ніч минула майже без сну. Граніт дивився в потріскану стелю й думав про Марину. Новини в колонії поширювалися швидко, отже, вранці вона все дізнається. Його тривожила не власна кара, а її реакція. Дівчина могла звинувачувати себе, вирішити, що через неї він позбувся свободи. Артем хотів пояснити: винні лише ті, хто свідомо перейшов межу. Він сподівався, що донька Романа зрозуміє логіку клятви, хоча усвідомлював і інше — Марина жила за чесними законами й не могла спокійно прийняти жорстоку розправу.

Вранці 17 березня двері відчинилися, і до ізолятора увійшов капітан Олег Радченко, молодий оперативний співробітник. Він поставив навпроти нар табурет, розкрив блокнот і спитав, що сталося в сорок сьомій камері. Артем відповів, що вони розмовляли. Капітан перелічив травми: в Остапенка була зламана щелепа й ушкоджений лікоть, у Бондаря — кілька ребер, ніс і сильний струс мозку. Потім з іронією поцікавився, чи завжди бесіди Граніта закінчуються таким чином.

Савченко мовчав. Радченко повідомив, що обидва потерпілі дали однакові пояснення: випадково впали в порожній камері. Така версія виглядала безглуздо. Співробітники бачили, як Артема вивели з розбитими кулаками, двері були замкнені зовні, а інших людей усередині не знайшли. Капітан попередив, що справа про тяжке тілесне ушкодження додасть не менше трьох або чотирьох років. Замість звільнення влітку Граніт може лишитися до 2027-го чи 2028 року. Артем спокійно сказав, що розуміє наслідки.

Оперативник не витримав і спитав, заради чого досвідчений ув’язнений перекреслив чотири останні місяці. Савченко подивився на нього прямо. Він відповів, що вчинив за своїми поняттями, а пояснювати особисту справу сторонньому не збирається. Радченко намагався тиснути, обіцяв пом’якшення за зізнання, натякав на вік. Граніт припинив розмову й порадив складати рапорт без його допомоги. Капітан зрозумів, що зізнання не отримає, закрив блокнот і пішов, голосно грюкнувши дверима.

Три дні Артема тримали в одиночці, потім дисциплінарна комісія призначила п’ятнадцять діб штрафного ізолятора. Умови там були важчі: холодна камера, їжа раз на день, коротка прогулянка. Для Савченка це випробування не було першим. Він беріг сили, виконував дозволені вправи й подумки відраховував дні. Тим часом Шило й Бик лежали в тюремній лікарні. Денисові наклали гіпс і зафіксували щелепу, Кирилові потрібен був нагляд через ушкоджені ребра й легеню.

Слідчі приходили до обох по кілька разів. Потерпілі вперто повторювали, що спіткнулися й упали самі. Здати злодія в законі адміністрації означало назавжди поставити себе поза тюремною ієрархією. Навіть заслужено побиті, вони розуміли, що пряме обвинувачення Граніта зробить перебування в будь-якій колонії нестерпним. Тому Шило говорив крізь зафіксовану щелепу одне й те саме, а Бик підтверджував його версію. Мовчання не рятувало їхньої гідності, але зберігало життя.

Адміністрації зізнання не було потрібне, щоб зрозуміти картину. Свідки бачили чоловіків, які ввійшли до дальнього корпусу, і Савченка, що виходив із камери після бійки. Медичні висновки підтверджували умисне побиття. Проти Артема порушили нову справу за статтею про заподіяння тяжкого тілесного ушкодження. Почалися опитування чергових, оформлення рапортів і вивчення маршрутів ув’язнених. Відеозапису самої камери не існувало, але сукупність обставин здавалася слідству достатньою.

Питання про те, хто забезпечив порожню камеру, адміністрація ставила особливо наполегливо. Чергові посилалися на плутанину в журналах, охоронці не пам’ятали, чому дальні двері лишалися без нагляду, а ув’язнені нічого не бачили. Кругова тиша захищала Сивого та його людей. Артем розумів, що Віктор ризикував не менше: викрита домовленість могла додати йому покарання й позбавити становища. Тому на кожному допиті Граніт заперечував навіть сам факт заздалегідь призначеної зустрічі, залишаючи всю очевидну провину на собі.

Новина тим часом облетіла всі бараки. Спочатку говорили лише, що Граніт сам розправився з двома самозваними авторитетами через медсестру. Багато хто не розумів, навіщо людина його статусу ризикнула свободою заради співробітниці. Потім люди Сивого обережно відкрили правду: Марина була донькою загиблого названого брата Савченка, який колись урятував йому життя. Над могилою Артем поклявся захищати дитину. Після цього вчинок перестав здаватися загадкою й перетворився на історію, яку переказували пошепки…