Вони вирішили залякати медсестру, але надто пізно дізналися, хто зовсім поруч

У другій половині дев’яностих великі міста ділили між собою люди, які не визнавали жодних меж. Артем і Роман намагалися триматися подалі від безглуздих зіткнень, але простір довкола звужувався. Навесні 1997 року виникла суперечка через величезну партію імпортної електроніки. Угруповання з сусіднього великого міста оголосило товар своїм і зажадало повернути його разом із чималою компенсацією. Люди Граніта наполягали, що угоду було погоджено заздалегідь і чиїхось інтересів не порушено. Спочатку лунали погрози, потім на склади почали приїжджати озброєні люди. Конфлікт швидко перестав бути комерційним.

Артем особисто зустрівся з лідером суперників Владиславом Костенком, відомим на прізвисько Яструб. У прокуреному ресторані вони кілька годин повторювали ті самі доводи. Яструб вимагав віддати весь вантаж і заплатити зверху. Граніт спокійно відповідав, що його сторона виконала домовленості й не поступиться чужому тиску. Вони розійшлися без рукостискання. За тиждень згоріли два склади, якими користувалися партнери Савченка, а водія вантажівки з цінним товаром було вбито. Після цього Роман зажадав відповісти так, щоб противник більше не сумнівався в їхній рішучості.

Після перших ударів у відповідь звичайні партнери почали відмовлятися від зустрічей. Водії боялися виходити в рейси, власники складів переносили товар, сім’ї учасників виїжджали до родичів. Артем бачив, як суперечка чотирьох впливових людей поступово затягує тих, хто не ухвалював рішень. Це посилювало бажання зупинити війну, але поступитися після вбивства водія означало показати слабкість і запросити нові напади. Роман сприймав сумніви друга як небезпечну м’якість. Їх уперше розділяла не довіра, а різне уявлення про допустиму ціну.

Граніт розумів, до чого приведе помста, але погодився. Його люди знищили дорогий автосалон суперників і тяжко побили їхнього головного збирача грошей. Кожна сторона відповідала на удар новим ударом, і невдовзі початкова причина майже втратила значення. До осені стало ясно: або керівники домовляться, або обидві групи почнуть знищувати одна одну до кінця. Для останньої зустрічі обрали покинуту базу відпочинку в лісі між двома містами. Артем мав приїхати з Романом, Яструб — зі своєю правою рукою Олегом Кравченком, якого називали Барсом.

Переговори призначили на пізній вечір 15 листопада. О третій годині дня друзі виїхали на старому непримітному седані. За кермом сидів Роман. Мокрий сніг липнув до скла, низькі хмари майже торкалися верхівок дерев, дорога поступово порожніла. Більшу частину шляху чоловіки мовчали. Артем дивився у бічне вікно й перебира́в можливі умови миру. Дорошенко курив одну сигарету за одною, випускаючи дим у щілину. Зазвичай він легко підтримував розмову, але тепер відповідав односкладово. Обоє відчували небезпеку, хоча жоден не запропонував повернути назад.

База стояла приблизно за сотню кілометрів від міської околиці. Колись у дерев’яних будиночках відпочивали працівники заводів, тепер дахи провалилися, доріжки заросли травою, у вікнах не лишилося шибок. Лише крайній котедж виглядав цілим. Біля нього вже чекав темний представницький автомобіль. Роман поставив машину поруч. Мороз міцнішав, подих перетворювався на білу пару. Перш ніж увійти, обидва перевірили заховані під куртками пістолети. На мирних зустрічах зброю не діставали, однак вирушати без неї в глухий ліс було б безумством.

Усередині пахло гасом і нагрітим деревом. Електрики не було, кімнату освітлювала стара лампа. Посеред приміщення стояли стіл і чотири розхитані стільці. Яструб розташувався обличчям до входу, Барс сидів праворуч. Чоловіки обмінялися короткими привітаннями й зайняли місця. Із перших хвилин стало зрозуміло, що поступатися противники не збираються. Костенко знову звинувачував людей Граніта в порушенні меж, Артем по пунктах пояснював, чому товар належить його стороні. Голоси поступово ставали гучнішими, але Роман і далі мовчав, уважно дослухаючись не до суперечки, а до звуків надворі.

Минув час. У якийсь момент Дорошенко ледь помітно повернув голову до дверей. Його насторожив рух за стіною. Артем уловив цей погляд, однак нічого сказати не встиг. Двері розчахнулися, і в котедж увірвалися троє кремезних чоловіків з автоматичною зброєю. Чорні стволи відразу спрямували на гостей. Роман і Граніт підвелися, інстинктивно потягнувшись до пістолетів, але було запізно. Яструб відкинувся на спинку стільця й усміхнувся. Він оголосив, що суперечку завершено: вантаж лишиться в нього, а Савченко стане заручником, доки його люди не виконають усіх вимог.

Лише тепер Артем зрозумів, чому Роман прислухався до звуків за стіною і чому противники обрали саме цей котедж. Автомобіль Яструба стояв так, щоб перекрити зручний виїзд, троє озброєних людей чекали надворі, а лампа залишала гостей на світлі. Переговори від початку були виставою. Костенко тягнув час, поки його люди займали позиції. Граніт відчув не страх, а холодну злість на себе: він надто повірив у старе правило, яке забороняло нападати під час мирної зустрічі, і привіз друга в заздалегідь підготовлену пастку.

Артем гарячково оцінював відстань до дверей і розташування стрільців. Убивати їх одразу противнику було невигідно; найімовірніше, бранців збиралися вивезти й використати для торгу. Але для злодія в законі саме полонення означало приниження й втрату ваги. Роман міркувати не став. Він різко вихопив зброю й вистрілив у найближчого бойовика. Поранений сіпнувся, черга пішла в стелю, решта на мить відволіклися. «До виходу!» — крикнув Дорошенко, прикриваючи друга. Артем кинувся до дверей, а за його спиною пролунали нові постріли…