Я повела чоловіка вечеряти до свекрухи після того, як він переказав їй усі гроші, але за її дверима на нас чекала несподівана картина

Дорога зайняла близько сорока хвилин. Остап сидів на пасажирському сидінні дерев’яно, не згинаючи ніг: чоботи рипіли й пахли свіжою гумою так різко, ніби в салон занесли стос нових шин. Усю дорогу він смикав ручку відра й час від часу кидав на дружину обережні погляди.

— Март, може, нам справді не варто туди лізти? — нарешті вичавив він на перехресті. — Раптом якась інфекція. Ми потім додому це принесемо.

— Ми не кинемо твою маму саму в біді, — відкарбувала Марта, не відриваючи погляду від дороги.

Усередині в неї все було гранично спокійно. Навіть дивно спокійно. Вона вже бачила, як один за одним падатимуть цеглини в тій стіні, за якою Остап стільки років ховав материнську брехню.

— Приїдемо, подивимося. Якщо збитки великі, доведеться брати кредит. Сусідам ремонт, мамі меблі, підлогу міняти…

На слові «кредит» Остап помітно зблід. Його синівська шляхетність уперше зіткнулася не з красивою картинкою порятунку, а з перспективою вичерпувати чужу аварію й потім роками платити за наслідки.

До будинку Любові Миронівни вони під’їхали без десяти сьома. Старий п’ятиповерховий будинок стояв тихо й байдуже. Жодних аварійних машин, метушні, криків біля під’їзду, мокрих слідів на асфальті. У дворі на теплій плиті дрімав рудий кіт, ліниво смикнувши вухом, коли Остап загримів відрами.

— Інвентар бери й швидше, — сказала Марта.

Він слухняно підхопив відра, швабру й вантуз. Чоботи глухо ляскали по доріжці, привертаючи погляди двох сусідок на лавці. У під’їзді Остап зупинився, втягнув повітря носом і насупився.

— Слухай… а чому нічим не пахне?

— У твоєї мами хороші двері, — не моргнувши, відповіла Марта й пішла вгору сходами.

На майданчику третього поверху їм назустріч спускався Петро Савелійович із маленьким білим пуделем. Він зупинився, оцінюючи Остапа з відрами й вантузом.

— Добрий вечір. Ви на риболовлю просто з під’їзду зібралися?

— Петре Савелійовичу, — Марта надала голосу тривожної задишки. — У вас зі стелі не тече? Любов Миронівну не заливає?

Сусід пирхнув.

— Та якби її заливало, весь будинок уже стояв би на вухах. У неї тиша. Годину тому доставник із ресторану піднімався, я на майданчику курив, бачив. Запахи такі йшли, що мій пудель ледь не одружився з пакетом. Схоже, свято в неї.

Остап поставив відра на бетон. Обличчя в нього витяглося. Брови поповзли вгору, а губи трохи розтулилися.

— Яка доставка? Яке свято? У неї ж труби…

— Ходімо, ліквідаторе, — тихо сказала Марта, беручи його за рукав.

Два останні прольоти вони пройшли майже мовчки. Перед дверима квартири було сухо. Не сочилося з-під порога, не пахло сирістю, не чулося жодної паніки. Зате в повітрі висів солодкуватий аромат пахощів, перемішаний із запахом смаженого м’яса й прянощів. Остап опустив вантуз на підлогу так обережно, ніби той раптом став доказом. На його обличчі відбивалася рідкісна боротьба: у голові ще жив потоп, а ніс уже доповідав про святкову вечерю…