За дверима стояв бездомний старий
Оксана працювала в тимчасовому кабінеті на іншому поверсі. Повертатися за свій стіл, де нещодавно готували її падіння, поки не хотілося. Двері відчинилися.
Увійшов Кравченко. «Є п’ять хвилин?» Оксана підвелася.
«Звісно». Сергій Миколайович поклав перед нею кілька аркушів. «Перші результати аудиту. Я хочу, щоб ви подивилися».
У таблиці були зібрані договори за три роки. Один і той самий посередник з’являвся частіше, ніж припускала Оксана. Компанія купувала через нього пакування, комплектуючі, витратні матеріали.
У деяких випадках різниця з прямою ціною виробника виглядала терпимою, в інших сягала такої величини, яку вже неможливо було пояснити терміновістю. «Скільки таких контрактів?» — спитала вона. «Поки знайшли одинадцять».
«Перевіряють далі». Оксана перегорнула сторінку. «Я бачила лише три».
«Цього йому вистачило, щоб злякатися». Зв’язок посередника з Мельником поки не був доведений. Аудитори знайшли лише збіг за контактами й кількома платіжними ланцюжками.
Оксана вказала на знайому суму. «Цей договір я відмовилася погоджувати з першого разу. Потім Роман приніс обґрунтування терміновості й повідомив, що товар уже відвантажено».
«Тобто рішення подали як доконаний факт», — зауважив Кравченко. Він забрав папери. «Сьогодні буде засідання комісії».
«Вас попросять бути присутньою лише на частині засідання». Опівдні у великій переговорній зібралися Кравченко, Шевченко, Левченко, представник кадрової служби й два аудитори. Мельник прийшов останнім.
Роман поклав на стіл письмове пояснення. «Я вже виклав позицію. До дій Савчук стосунку не маю».
«Наші особисті стосунки закінчилися. Тепер вона мститься». Шевченко відкрила документ.
«Тут зазначено, що ви ніколи не доручали Наталії Олегівні працювати з комп’ютером Бондаренко». — «Саме так». — «І не передавали їй носії?» — «Ні».
Левченко увімкнув запис голосового повідомлення, яке Савчук добровільно надала для внутрішньої перевірки. Голос Мельника пролунав виразно. Він казав, що головне — знайти все в Бондаренко, після чого сам вимагатиме перевірки.
Роман дочекався кінця. «Фразу вирвано з контексту». — «Якого?» — спитав Кравченко.
«Робочого. Ми обговорювали документи щодо витоку». — «Тоді чому ви написали Савчук: „Видаляй наше листування. Негайно“?» Мельник повернувся до Левченка.
«Ви читаєте мої особисті повідомлення?» — «Наталія Олегівна добровільно показала конкретний фрагмент, пов’язаний із перевіркою». — «Вона могла намалювати будь-який знімок екрана». Марченко, запрошений як фахівець, поклав перед комісією технічну довідку.
«Справжність листування в межах компанії я не встановлюю. Зате можу підтвердити інше. Один файл із підробленою таблицею редагували на робочому пристрої, закріпленому за вами».
«Кілька справжніх комерційних документів проходили через ваш обліковий запис перед тим, як опинилися на носії Савчук». — «Моїм комп’ютером користуються співробітники». — «Назвіть тих, кому ви надавали доступ».
Роман замовк. Шевченко продовжила: «Є ще один файл».
«Проєкт службової записки на ім’я Сергія Миколайовича. Його створено за день до події». Мельник різко повернувся.
«Якої записки?» Перед ним поклали роздруківку. У тексті йшлося, що заступниця начальника комерційного відділу Оксана Бондаренко нібито виявляє підозрілий інтерес до внутрішніх цін, затримується після роботи й, можливо, має неформальні контакти з конкурентами. Наприкінці стояло прохання перевірити її комп’ютер і службове листування.
Оксана читала копію, сидячи з іншого боку столу. Мельник підготував обвинувачення заздалегідь, ще до того, як Наталія увійшла до кабінету. «Чернетка», — сказав він.
«Я мав право фіксувати підозру». Кравченко нахилився до столу. «Тоді поясніть одну річ».
«У цій записці ви пропонуєте шукати листування з конкурентами й відомості про винагороду. Звідки за добу до ймовірного виявлення ви знали, що саме має бути на комп’ютері Бондаренко?» Роман розтулив рота, але відповіді не було. Кілька секунд він дивився на аркуш.
«Я отримав анонімний сигнал». — «Коли?» — «Не пам’ятаю». — «Де він?» — «Видалив».
«Чому про це немає ані слова у вашому поясненні?» — «Бо не вважав це важливим». Кравченко прибрав роздруківку. «Зате звинуватити співробітницю в продажу комерційної інформації ви вважали досить важливим».
Мельник різко підвівся. «Це вже цькування. Ви заздалегідь вирішили, що винен я». — «Сядьте», — сказав Сергій Миколайович.
«Тут ніхто не виносить вироків. Компанія встановлює факти, що стосуються її роботи». Роман залишився стояти.
«Тоді перевіряйте всіх. Бондаренко теж. Чому вона копалася в договорах без доручення? Чому Полякова передавала їй фінансові дані?» Оксана відповіла раніше за Кравченка:
«Бо перевірка ціни входила до моїх обов’язків. А Анна показувала платежі, до яких я мала службовий доступ». — «Дуже зручне пояснення».
«Зручніше було б мовчати. Тоді вам не довелося б підкидати мені чужі файли». Мельник повернувся до неї.
«Ти ще пошкодуєш, що полізла в це». У кімнаті ніхто не ворухнувся. Левченко першим порушив тишу:
«Романе Васильовичу, повторіть, будь ласка». Роман зрозумів, що сказав зайве. «Я мав на увазі професійні наслідки».
«Будь-який керівник відповідає за свої обвинувачення. Формулювання зафіксовано», — сказала Шевченко. «Продовжимо без погроз…»
