За дверима стояв бездомний старий

Близько шостої Левченко був у машині. Він зв’язався із Сергієм Миколайовичем Кравченком, головою ради директорів, і Оленою Андріївною Шевченко, головною юристкою. Розповідь випадкового свідка сама собою нічого не доводила, однак прізвище Мельника змусило Кравченка насторожитися.

За останні місяці служба безпеки двічі отримувала сигнали про дивні контракти комерційного відділу. Документи виглядали формально чистими, а завищені ціни пояснювалися терміновістю поставок. Кравченко сказав: «Жодних провокацій».

«Якщо вони самі щось збираються зробити, тільки фіксуйте». — «Зрозумів». — «Бондаренко в офіс не пускайте».

Левченко зателефонував Артемові Марченку, керівникові ІТ-служби. «Артеме Сергійовичу, треба раніше приїхати». — «Наскільки?» — «Зараз».

За сорок хвилин вони зустрілися в серверній. Марченко вислухав завдання й одразу попередив: «Спершу зберігаємо поточний стан системи».

«Інакше потім самі не доведемо, що нічого не змінювали». ІТ-служба зафіксувала журнали подій і підготувала спостереження за робочою станцією Бондаренко. Жодних файлів туди не додавали.

Треба було побачити, хто підключиться до комп’ютера, який носій вставить і що робитиме. Максим Ткаченко отримав розпорядження перебувати поруч із комерційним відділом. Олена Шевченко приїхала незадовго до восьмої.

«Якщо хтось увійде до кабінету, жодного спектаклю, — сказала вона. — Спершу фіксуємо те, що відбувається, потім беремо пояснення. Особисті пристрої без підстав не чіпаємо».

Кабінет Оксани відчинили службовим ключем у присутності двох співробітників. На столі лежали теки, блокнот, горнятко з намальованим котом. У шафі висів запасний жакет для переговорів.

Левченко подивився на нього. «Часто залишають?» Максим кивнув. «Постійно».

Жакет повісили на спинку робочого крісла. Горнятко пересунули ближче до клавіатури. Комп’ютер увімкнули.

Більше нічого не змінювали. З коридору здавалося, що господиня прийшла раніше за колег і ненадовго вийшла. Удома Бондаренко не знаходила собі місця.

Василь після гарячого чаю трохи зігрівся. Марина приготувала омлет, але мати майже не торкнулася їжі. «Ти весь час дивишся на телефон», — зауважила донька.

«Бо сьогодні за мене там хтось працює. Поки що ніхто нічого не довів». — «От саме».

Оксана підійшла до вікна. У дворі засвічувалися вікна, люди виходили з під’їздів, поспішали до машин і зупинки. Звичайний ранок тривав так, ніби її життя не залежало від чужої розмови біля лавки.

О 8:47 до офісу увійшов Роман Мельник. Начальник комерційного відділу привітався з охороною, піднявся на свій поверх і майже відразу пройшов повз кабінет Оксани. Двері були прочинені.

Мельник сповільнив крок. На спинці крісла висів знайомий жакет. Він пішов далі.

За кілька хвилин Роман з’явився біля служби безпеки. «Дмитре Олександровичу, доброго ранку». — «Доброго».

«Бондаренко не бачили?» Левченко підвів голову від документів. «Бачив зранку. Здається, вийшла кудись поруч».

«Зрозуміло». — «Терміново потрібна?» — «Ні. Потім знайду».

Мельник пішов. Левченко дочекався, поки двері зачиняться, і набрав Кравченка. «Він перевірив, чи Оксана на місці».

«Упевнені?» — «Спитав про неї після того, як зазирнув до кабінету». — «Продовжуйте». Роман повернувся до себе.

За дев’ять хвилин туди зайшла Наталія Савчук. Вона пробула в начальника менш як п’ять хвилин. Коли вийшла, в руках була тонка тека, а через плече висіла невелика сумка.

Максим Ткаченко стояв у кінці коридору. Наталія мигцем глянула в його бік, потім пройшла до свого робочого місця. Хвилини тягнулися.

О 9:30 Левченко отримав повідомлення від Марченка. Комп’ютер Бондаренко, як і раніше, не використовували. О 9:47 Наталія підвелася.

Спершу вона підійшла до принтера, забрала кілька аркушів і повернулася до столу. За хвилину знову встала, взяла теку, попрямувала до кабінету Оксани. На півдорозі зупинилася.

Подивилася в бік кімнати Мельника. Двері начальника були зачинені. Наталія дістала телефон, швидко прочитала повідомлення й прибрала апарат у сумку.

У квартирі Оксани пролунав сигнал. Вона схопила телефон. Писав Левченко.

«З дому не виходьте. Попередження підтверджується. Поки що нічого не робіть».

Оксана перечитала текст двічі. Марина зазирнула їй через плече. «Отже, Василь Петрович не помилився».

Старий, як і раніше, сидів за столом. «Я б радий був помилитися». Тим часом в офісі Максим Ткаченко, який стояв біля дальнього вікна, спостерігав за Наталією у відбитті на склі.

Він не зрушив із місця, лише торкнувся гарнітури біля коміра. У сусідньому приміщенні Марченко вже дивився на екран. В офісі Наталія озирнулася.

Коридор був порожній. Вона штовхнула двері кабінету Бондаренко й увійшла всередину. За секунду двері зачинилися.

У кабінеті пахло кавою, паперами й легкими парфумами, які Оксана зазвичай наносила перед нарадами. Наталія поклала теку біля клавіатури, прислухалася й підійшла до крісла. Жакет на спинці стільця й увімкнений комп’ютер підтвердили головне.

Бондаренко справді сьогодні в офісі. На телефоні лишилося останнє повідомлення Романа Васильовича: «Десять хвилин. Роби».

Наталія торкнулася мишки. Екран ожив…