Жінка приховувала стосунки з другом свого сина, аж поки один сімейний вечір не поставив її в незручне становище

Діма зателефонував увечері. Марія побачила його ім’я і спершу не змогла натиснути зелену кнопку. Ольга стояла поруч біля плити й, не обертаючись, сказала: — Бери. Він має право злитися, але ти маєш право говорити.

Вони зустрілися в маленькому кафе біля зупинки, де завжди пахло підгорілим тістом і дешевою кавою. Діма прийшов без шапки, волосся було мокре від дрібного дощу. Він сів навпроти, не знявши куртки, і поклав руки на стіл долонями вниз, ніби стримував себе на місці.

— Ти справді була з ним? — спитав він. Голос у нього був дорослий, чужий. — З Артемом? З моїм другом?

Марія заплющила очі на секунду. Легше було б збрехати, пом’якшити, назвати все непорозумінням. Але вона вже втомилася від темних кутків, від зачинених дверей, від власного боягузливого серця. — Так, — сказала вона. — Це було. Недовго. Я припинила. Але це було, і я не маю права просити тебе не злитися.

Діма сіпнув щокою. — Ти розумієш, що він їв у нас удома? Що я йому розповідав? Що він знав, де в мене лежать речі?

— Розумію, — прошепотіла Марія. — Я не прошу пробачити. Я тільки прошу почути: зараз він вимагає гроші й погрожує. А Сергій намагається змусити мене підписати документи на квартиру.

— Зручно, — гірко сказав Діма. — Тепер ти жертва?

Вона дістала телефон і поклала перед ним. Повідомлення, перекази, нічні дзвінки. Діма не хотів дивитися. Але дивився. Що нижче він гортав, то сильніше стискалися його губи. На рядку «сімдесят тисяч — це мало, мені треба більше» він зупинився й тихо вилаявся.

— Тато сказав, ти сама вирішила все віддати, — промовив він після довгої паузи. — Сказав, тобі соромно і ти хочеш хоч так виправити.

— Я нічого не вирішувала.

Діма потер обличчя долонями. — Камера, — раптом сказав він. — У передпокої. Я поставив її, коли ключі зникли. Вона пише уривками, коли є рух і звук. Увечері перед вечерею тато виходив з Артемом у коридор. Я ще подумав, навіщо їм шепотітися.

Вони поїхали до квартири разом. Сергій довго не відчиняв, потім впустив тільки Діму. Марія стояла на сходовому майданчику, притискаючи до грудей сумку, і слухала приглушені голоси за дверима. За десять хвилин Діма вийшов із маленькою картою пам’яті в кулаці. Обличчя в нього було бліде. — Поїхали до тітки, — сказав він. — Я не хочу дивитися це там.

На ноутбуці Ольги запис смикався, шипів, але слів вистачило. Сергій у передпокої застібав годинник і говорив Артемові: «Тост пам’ятаєш. Головне — щоб вона попливла. Я дістану теку, вона підпише. Гроші отримаєш після підпису». Артем відповів тихо: «А якщо Діма?» Сергій усміхнувся: «Діма ненавидітиме її, не тебе». Діма вперше за ніч подивився на матір не як на ворога…