Жінка вирішила перевірити нареченого перед весіллям і попросила бездомного хлопчика зіграти несподівану роль

Переїзд призначили на суботу. Назар склав речі в старий пакет, хоч Олеся привезла нову валізу.

— Пакет порветься, — сказала вона.

— Не порветься.

— У нього навіть куртка як слід не влазить.

— Валіза надто велика.

Галина Семенівна зрозуміла першою: велика річ означала довгу дорогу й довгий строк, а Назар іще не вірив, що його десь чекають надовго.

— Візьми обидва, — запропонувала вона. — Якщо захочеш повернутися, валіза теж приїде з тобою.

Так він погодився.

У квартирі Назар спершу пройшовся всіма кімнатами, перевірив замок на вхідних дверях і спитав, де лежать запасні ключі. Потім побачив на письмовому столі фотографію матері.

— Хто поставив?

— Дарина Петрівна передала копію.

Він провів пальцем по рамці.

— Тут можна залишити?

— Це твоя кімната.

Перша вечеря минула майже без розмов. Назар з’їв суп, хліб і котлету, потім сховав два печива до кишені. Марина помітила, але нічого не сказала. Уночі вона прокинулася від тихого скрипу. Двері в дитячу були відчинені. Хлопець спав на підлозі в коридорі, притиснувши до грудей стару куртку. Марина принесла ковдру й накрила його, не намагаючись переносити на ліжко.

Уранці Назар зробив вигляд, що нічого не сталося.

За тиждень він розбив чашку. Дзвін розлетілого по плитці фарфору був такий різкий, що Марина вибігла з кабінету. Назар уже стояв біля дверей із рюкзаком.

— Куди ти зібрався?

— Все одно виженете.

— Через чашку?

— Вона дорога.

— Ти порізався?

— Ні.

— Тоді прибери рюкзак і принеси віник.

Він не повірив. Відступив, різко розчинив двері й кинувся вниз сходами. Марина побігла слідом, але на вулиці його вже не було. Вона обдзвонила Олесю, Галину Семенівну, Валерію Степанівну, потім поїхала до ресторану.

Назар сидів біля службового входу на тому самому ящику, де вони познайомилися. Рюкзак лежав поруч.

Марина зупинилася за кілька кроків.

— Чашку можна замінити.

— Зараз так кажете.

— І завтра скажу.

— Потім я набридну.

Вона сіла поруч на край ящика.

— Можливо, ми сваритимемося. Я можу злитися, втомлюватися, помилятися. Але розбитий посуд не скасовує дому.

Назар довго дивився на мокрий асфальт.

— А якщо я ще щось зіпсую?

— Допомагатимеш виправляти.

— І не відправите назад?

— Ні.

Він схлипнув, сердито витер обличчя рукавом і дозволив себе обійняти. Саме в цю мить біля хвіртки зупинилася знайома машина. Богдан вийшов, грюкнув дверцятами й попрямував до них. У руці в нього був телефон, уже ввімкнений на запис, а усмішка на обличчі виявилася холодною й тріумфальною.

— Яка зворушлива картина, — сказав він. — Саме її я покажу опіці…