Зустріч випускників змінилася після того, як до скромного гостя звернулися люди в суворих костюмах

— спитала Ірина Дорош, колишня відмінниця, тепер власниця невеликого салону.

Олександр узяв чашку обома руками.

— Працюю.

— Це зрозуміло, — Віктор хмикнув. — Усі працюють. Ну, майже всі. Ким?

Олександр помовчав. У залі грюкнули двері кухні, потягло смаженою цибулею.

— Консультую. Іноді проєктую. Різне.

— Консультує він, — Віктор театрально повернувся до решти. — От бачите, люди, як треба відповідати, коли не хочеш сказати: «лагоджу розетки за оголошенням».

— Вітю, припини, — тихо сказала Наталія.

— А що? Розетки теж хтось має лагодити. Праця почесна. Я от поважаю робочих людей. У мене на об’єктах таких сотні.

Він говорив це з усмішкою, але в усмішці не було поваги. У ній було задоволення від того, що він наступив на болюче місце й чекає, чи сіпнеться людина.

Олександр не сіпнувся.

— Розетки я теж лагодити вмію, — сказав він.

— От! — Віктор ляснув долонею по столу. — Я ж казав. Знайшов себе чоловік.

Марія відчула, як у ній піднімається злість. Вона не любила сварок і все життя згладжувала гострі кути: з батьками, з колишнім чоловіком, на роботі в поліклініці, де щодня хтось кричав від утоми. Але зараз їй хотілося сказати Вікторові щось різке, таке, щоб він замовк. Вона вже відкрила рота, але Олександр подивився на неї й ледь помітно похитав головою.

Не треба.

У цьому жесті було стільки звички терпіти, що Марії стало ще важче.

Вечір ішов своєю чергою. Згадували школу, класну керівничку, контрольні, розбите вікно в спортзалі, першу поїздку всім класом на турбазу. Люди потроху розслаблялися. У когось задзвонив телефон, хтось показував фотографії дітей, хтось скаржився на кредити, хвороби батьків і втому.

Олександр майже не говорив. Він усміхався, коли згадували щось смішне, допомагав передавати страви, одного разу підвівся й подав Тетяні серветку, що впала. Марія помітила, що він не торкається алкоголю й увесь час тримає телефон екраном донизу поруч із чашкою. Кілька разів екран спалахував, але він не брав слухавки. Тільки дивився на ім’я, скидав виклик і повертав телефон на стіл.

— Дружина контролює? — Віктор помітив це й одразу нахилився вперед. — Чи колектори?

— Робота, — коротко відповів Олександр.

— У суботу ввечері? На зустрічі випускників? Серйозна ти людина, Сашо. Дуже серйозна.

— Буває.

— Та годі тобі. Розслабся. Двадцять років мовчав, тепер розкажи. Одружений? Діти є? Чи все в науку пішло?

Олександр провів пальцем по краю чашки.

— Дружина померла.

За столом стало тихо. Навіть Віктор на секунду розгубився. Марія відчула, як у неї стиснуло горло.

— Вибач, — сказала Ірина.

Олександр кивнув.

— Донька є. Їй шістнадцять.

— Ну от, — Віктор швидко повернув собі попередній тон, але вже трохи менш упевнено. — Значить, не зовсім пропав. А то ми переживали.