Зустріч випускників змінилася після того, як до скромного гостя звернулися люди в суворих костюмах

— спитала Наталія.

— Та всі ми. Наталю, не будь такою серйозною.

— Я не серйозна. Мені просто гидко.

Слова повисли над столом. Віктор повільно повернув голову.

— Що?

Наталія зблідла, але не відвела очей.

— Гидко слухати, як ти самостверджуєшся за рахунок людини, яка тобі нічого поганого не зробила.

Віктор усміхнувся.

— Нічого поганого? Ти впевнена?

Олександр уперше подивився на нього прямо.

— Вітю.

— Ні, зачекай. Раз уже ми тут за чесність. Ти ж у нас завжди був святий. Скромний, правильний. Тільки пам’ять у людей різна. Я от пам’ятаю, як в одинадцятому класі зникла каса на ремонт кабінету хімії. Пам’ятаєш?

Марія завмерла. Вона пам’ятала. Гроші збирали всім класом, сума невелика, але для багатьох тоді відчутна. Конверт лежав у старости в шафці, потім зник. Учителі влаштували розслідування. Підозрювали кількох, але шепотілися найбільше про Сашка: його мати хворіла, вдома було сутужно. Нічого не довели. Гроші потім хтось анонімно повернув за тиждень, але осад лишився. Олександр тоді майже перестав розмовляти з класом. На випускному він пробув двадцять хвилин і пішов.

— Вітю, — Марія різко випросталася. — Це підло.

— Підло — красти у своїх, — сказав Віктор. — А потім через двадцять років приходити й удавати, що ти вищий за всіх.

Олександр повільно поставив чашку. Його пальці більше не тремтіли. Обличчя стало нерухомим.

— Я не брав тих грошей.

— Звісно, не брав. Усі так кажуть.

— І ти це знаєш.

Віктор примружився.

— Я?