Бізнесмен повернувся раніше, ніж планував, і побачив сцену, яка змусила його миттю забути про відрядження

Коли двері зачинилися, лікарка з полегшенням подякувала Тарасові. За попередніми ознаками в Олесі був найтяжчий нервовий зрив, а підозри Лариси щодо заборонених речовин не мали підстав. Однак дівчинку все одно треба було терміново доправити до лікарні.

У клініці Тарас провів біля ліжка доньки майже дві доби. Медики підтвердили нервовий зрив і пояснили, що він спричинив додаткові ускладнення. У складних термінах батько тямив погано, але з облич лікарів розумів: стан серйозний.

Він сидів поруч, тримав Олесю за руку й говорив, бо лікар велів постійно звертатися до неї знайомим голосом. Тарас згадував один із її дитячих днів народження, коли вони втрьох — він, Олеся й Оксана — гуляли в парку. Дівчинка тоді спіймала качку й благала забрати її додому.

— Мама пояснила, що в качки є діти, — тихо вів далі він, — а ти запропонувала поселити в нас і їх. Ти збиралася віддати птахам свою кімнату. Пам’ятаєш, кошеня? Потім мама спитала, де ж житимемо ми самі…

Олеся ледь помітно ворухнулася, а потім слабким голосом закінчила спогад за нього:

— Мама сказала, що у вашу кімнату поселимо жирафу, качкам віддамо мої іграшки, а самі переберемося на набережну. Я розплакалася, бо не хотіла ділитися іграшками, і прогнала качку.

Тарас опустився навколішки біля ліжка й притис її долоню до своєї щоки.

— Донечко, ти мене чуєш!

— Тату, мені було так страшно.

Він поспішив запевнити її, що тепер боятися нічого. Вони знову житимуть удвох, як раніше, а коли вона одужає, зможуть навіть завести спанієля, про якого Олеся давно мріяла. Дівчинка слухала, не випускаючи його руки, і Тарас уперше за ці страшні дні відчув, що донька повертається до нього…