Чоловік зустрів мене насмішкою після вчорашнього “виселення”, але не помітив, хто увійшов слідом

— Мамо? — вичавив він, і весь його начальницький тон кудись випарувався.

— А ти кого чекав? Добру чарівницю з ополоником? — холодно спитала Галина Миронівна й пройшла повз нього до квартири. — З дороги.

Вона відсунула сина плечем так просто, ніби заважав не дорослий чоловік, а порожня коробка. Оксана лишилася біля одвірка, тримаючи ручку валізи. Роман переводив погляд із дружини на матір і не міг вирішити, на кого сердитися першим.

Галина Миронівна зайшла до вітальні й повільно озирнулася. На журнальному столику стояли горнятка із засохлими слідами чаю. На килимі темніло знайоме лушпиння. На підвіконні лежав зачерствілий шматок піци. Телевізор був укритий пилом, і свекруха провела по екрану пальцем, лишивши чисту смугу.

— Прекрасно, — сказала вона тихо. — Просто взірцевий порядок.

Роман спробував усміхнутися, але вийшло криво.

— Мамо, ну чого ти починаєш? Ми з Оксаною самі розберемося. Це сімейне.

— Сімейне? — брови Галини Миронівни піднялися. — Ти мою квартиру перетворив на смітник. Дружину, яка тут прибирала й платила, виставив за двері. У моїй власності, Романе. Не в твоїй. Я дала тобі ключі не для того, щоб ти влаштував тут персональний склад сміття.

Вона вийняла з кишені складену картату торбу й одним різким рухом розправила її. Тканина ляснула, мов прапор капітуляції.

— Відчиняй шафу. У тебе десять хвилин.

— На що десять хвилин? — Роман часто закліпав. — Мамо, ти взагалі про що? Я нікуди не збираюся.

— Збираєшся. Просто поки що не зрозумів.

— Це мій дім.

— Твій дім існує лише у твоїх фантазіях. Ця квартира оформлена на Галину Миронівну Коваль. Можу показати документи й при свідках пояснити, чиї тут ключі й чия квартира. Оксана лишається тут як людина, яка платить і підтримує порядок. А ти, як порушник санітарного спокою й невдячний трутень, звільняєш приміщення.

Роман глянув на Оксану з таким виразом, ніби вона мала кинутися між ним і матір’ю. Він чекав, що дружина попросить не перегинати, скаже, що вони помиряться, що все це зайве. Але Оксана лише сперлася на одвірок і дзенькнула ключами, які свекруха вклала їй у долоню.

— Оксано, ти чуєш? — заволав він. — Скажи їй щось!

— Що саме? — спокійно спитала вона. — Я прийшла борщ варити, але для борщу потрібна чиста кухня. А ти поки що заважаєшся з чипсами.

Роман налився багрянцем.

— Ви обидві ненормальні. Я поліцію викличу. Нікуди я не піду.

Він жбурнув торбу на підлогу й плюхнувся на диван, схрестивши руки на грудях. Диван жалібно просів під ним, а пакет із чипсами хруснув, як суха гілка.

— Давайте, виганяйте. Подивимося, що у вас вийде…