Чорний пояс заради забави викликав на бій старого ветерана

Чоловік ніби заздалегідь знав напрямок кожної атаки. Він майже не рухався. Усього кілька коротких кроків.

Легкий поворот корпусу. Ледь помітне зміщення плечей. Кожен удар проходив буквально за кілька сантиметрів від нього, не досягаючи цілі.

Залою прокотився перший здивований вигук: «Що?» Молодий чемпіон насупився. Він пришвидшився.

Тепер удари стали ще жорсткішими й швидшими. Комбінації змінювали одна одну. Права.

Ліва. Крок уперед. Розворот.

Спроба перехопити ініціативу. Але результат залишався тим самим. Перед ним ніби зникала ціль.

Здавалося неймовірним, що людина такого віку рухалася настільки економно. Він не витрачав зайвих сил. Не метушився.

Не проводив атак у відповідь. Він просто не дозволяв суперникові влучити. Тренери, які спостерігали за тим, що відбувається, почали перезиратися.

Один із них тихо промовив: «Подивіться на роботу ніг». Інший лише мовчки похитав головою.

Навіть досвідчені спортсмени розуміли, що такий контроль дистанції трапляється вкрай рідко. Молодий боєць відчув, як усередині починає закипати роздратування. Він уже перестав думати про красиву перемогу.

Тепер йому хотілося лише влучити бодай раз. Натовп теж змінився. Ще хвилину тому глядачі сміялися.

Тепер ніхто не вимовляв ані слова. Було чути лише важке дихання молодого спортсмена й тихий скрип татамі під ногами. Кожна нова атака ставала дедалі емоційнішою.

Кожен промах дедалі болючіше бив по самолюбству. У якийсь момент молодий чемпіон вклав усю силу в різкий випад, розраховуючи завершити поєдинок одним точним рухом. Саме цього, ніби, і чекав його суперник…