Різне

Дівчина з дитбудинку купила старе кафе, з якого всі сміялися, і вже за місяць змусила колишнього власника замовкнути

Після цієї розмови між ними щось зрушилося. Не різко. Не так, щоб хтось міг назвати день і годину. Радше, як меблі в кімнаті: одного дня помічаєш, що стало інакше, а коли саме — не пам’ятаєш.

Марта стала затримуватися біля його столика трохи довше. Вона не любила зайвих слів, але тепер відповідала не лише по суті. Розповіла, що меню розширили: додали суп із фрикадельками й рибний пиріг по п’ятницях, бо Любов Андріївна наполягла. Що одного вечора прорвало трубу в підсобці, і вони до десятої шукали сантехніка через сусідній магазин. Той прийшов не в найкращому стані, але все полагодив. Що Дарина хоче намалювати на стіні щось «затишне», а Любов Андріївна називає настінний розпис ресторанними викрутасами.

— А ви що думаєте? — спитав Назар.

— Про розпис?

— Так.

— Думаю, Дарина все одно намалює. Просто дочекається, коли тітка Люба піде раніше.

Назар засміявся несподівано для себе — легко й по-справжньому. Марта подивилася на нього здивовано: вона сказала правду, а він чомусь почув у ній жарт.

Дарина все бачила.

У п’ятницю, коли Назар пішов, вона підійшла до Марти з виразом людини, яка довго трималася і більше не може.

— Марто.

— Що?

— Ти помічаєш, що він ходить сюди вже півтора місяця?

— Помічаю. Постійний гість.

— Ні, не гість. Він на тебе дивиться.

— Він дивиться на дошку з меню.

— Я касирка, — Дарина сперлася ліктями на стійку. — Я весь день дивлюся на людей. І знаю різницю між «дивиться на меню» і «дивиться на людину».

— Він просто ввічливий.

— Він закоханий.

— Дарино.

— Марто.

Марта взяла блокнот і пішла до столика перераховувати замовлення. Дарина подивилася їй услід.

— Віро, ти чула?

Віра протирала стіл біля вікна.

— Чула.

— І?

— Марта все бачить.

— Та ну?

— Просто вона не знає, що робити з тим, що для неї.

Дарина відкрила рота, подумала й закрила.

— Розумно сказала.

— Я іноді можу, — відповіла Віра й пішла на кухню.

У неділю Назар прийшов майже перед закриттям, о пів на восьму. Зал уже спорожнів наполовину. Марта прибирала дальні столи.

— Пізно сьогодні.

— Зустріч затягнулася. В обід не встиг.

— Гарячого майже немає. Можу запропонувати пиріжки й чай.

— Підійде.

Вона принесла три пиріжки на тарілці й чай у простому горнятку. Любов Андріївна вже йшла додому, вийшла з кухні в пальті, кивнула Назарові як своєму. Віра збирала скатертини, Дарина рахувала касу.

Марта вперше при ньому сіла за сусідній столик. Дістала блокнот.

— Не заважатиму, — сказав він.

— Не заважаєте. Я рахую. Рахувати можна й розмовляючи.

Він дивився, як вона веде пальцем по цифрах, як прикушує губу, коли сума не сходиться, як відкидається на спинку й на секунду дивиться в стелю.

— Сходиться?

— Майже. Десь вісімдесят загубилися. Може, решту не так дала.

— Буває. Вісімдесят — не катастрофа.

— Для мене поки що кожна дрібниця рахується.

Вона сказала це без скарги. Просто назвала стан речей. Назар їв пиріжок і мовчав.

За вікном сутеніло. Дарина клацнула касою й сказала в простір:

— Гарний день був.

— Ага, — озвалася Віра.