Колись сусідка по парті заплатила за моє навчання, а через роки я побачив її в кутку зали зовсім іншою

Одного з вихідних, у ясний сонячний день, я сказав Соломії, що відвезу її в одне місце. Вона з цікавістю спитала, куди. Я загадково усміхнувся.

Машина поїхала не в центр, а на південь, у той самий спальний район, де вона прожила стільки років. Коли знайомі жалюгідні краєвиди з’явилися перед очима, усмішка на обличчі Соломії повільно згасла. У її погляді з’явилися нерозуміння й інстинктивне відторгнення.

Вона не розуміла, навіщо я привіз її в місце, сповнене болісних спогадів.

— Соломіє, не бійся, — сказав я, узяв її за руку й заспокійливо подивився їй у вічі. — Ходімо зі мною.

Я вивів її з машини.

Навколишня обстановка дуже змінилася з мого першого візиту. Багато з тих старих типових будинків були знесені. На їхньому місці був новий будівельний майданчик.

Я провів її повз будівництво до її колишнього будинку номер сім. Будинок номер сім не знесли, а повністю відреставрували. Обшарпані стіни були пофарбовані в теплий бежевий колір.

На сходах встановили яскраві світильники з датчиками руху. Павутиння дротів було акуратно сховане. Я провів її на шостий поверх і штовхнув двері квартири шістдесят два.

Кімнату було не впізнати. Це більше не була темна сира комірчина із запахом плісняви.

Її переобладнали на простору світлу бібліотеку. Уздовж стін стояли високі стелажі з новими книжками. Посередині — кілька чистих дерев’яних столів і стільців.

Сонце вільно лилося крізь збільшені вікна й заливало кімнату теплим світлом. Соломія дивилася на все це, ніби не вірила власним очам.

— Це?..

Я взяв її за руку, підвів до вікна й указав на комплекс, що будувався внизу.

— Я купив це місце.

— Старі будинки поступово знесуть. Тут збудують найкращий у місті молодіжний центр: бібліотеку, науковий центр, баскетбольний майданчик, футбольне поле.

— Усе тут буде безкоштовним для всіх, особливо для дітей із малозабезпечених, але талановитих родин. Вони отримають найкращі ресурси й професійну допомогу.

Я повернувся до неї, подивився в її широко розплющені від здивування очі й усміхнувся.

— У проєкту ще немає назви. Я подумав: може, назвати його «Сонячний проєкт Соломії»? Як тобі?

Соломія тремтіла. Вона дивилася на мене, ворушила губами, але не могла вимовити ні слова.

Сльози вже застилали їй очі. Вона все зрозуміла. Я зробив це не заради інвестицій, не заради грошей, а лише для того, щоб залікувати рани в її душі.

Щоб у такий спосіб сказати їй, що все те болісне минуле буде цілком переписане. Замість нього будуть сонце, надія й краще майбутнє. Я подивився на Соломію з небувалою серйозністю й відданістю та повільно опустився на одне коліно.

Я дістав із кишені оксамитову коробочку, відкрив її. Усередині тихо лежала сліпуча діамантова каблучка. Я тисячу разів уявляв, як зроблю тобі пропозицію.

На високій вежі, на березі далекого моря, у замку, всипаному трояндами. Але зрештою я обрав це місце, бо саме тут ми почали все спочатку.

— Тут ти колись витягла мене з багнюки. І тут я поклявся захищати тебе все життя. Соломіє, вісім років тому ти своїм слабким світлом освітила мій темний світ.

— Тепер дозволь мені стати твоїм сонцем. Я не можу пообіцяти тобі все найкраще у світі, але обіцяю віддати тобі все найкраще, що є в мене.

— То що, Соломіє… ти вийдеш за мене?

Мій голос луною розносився тихою, залитою сонцем кімнатою. Кожне слово було обіцянкою, вирваною з самого серця.

Соломія стояла, і сльози, як перлини з порваної нитки, котилися її щоками. Вона дивилася на мене, що стояв на одному коліні, на каблучку, яка сяяла в сонячному світлі. Вона плакала так, що не могла вимовити ні слова.

Лише знову й знову відчайдушно кивала. Так відчайдушно, ніби вкладала в цей рух усі свої страждання й очікування за ці вісім років. Я усміхнувся.

Так усміхнувся, що в мене самого на очі навернулися сльози. Я взяв каблучку й обережно надягнув її на її безіменний палець. Розмір був ідеальний, ніби її створили для неї…