Мама сказала, що вже місяць сидить із дитиною, хоча моя донька в цей час була поруч зі мною

Дзвінок у двері пролунав так різко, що Міла здригнулася. Я кілька секунд дивилася на Марту, потім зупинила маму жестом і сама вийшла в передпокій.

Тарас стояв на порозі з дорожньою сумкою в руці. Обличчя осунуте, очі червоні, губи стиснуті. Він хотів щось сказати, але я мовчки відступила, впускаючи його всередину.

У вітальні він побачив Ніку. Марта підвела голову. Між ними промайнуло щось, чого я не захотіла розуміти: впізнавання, біль, страх, провина. Тарас повільно підійшов ближче.

— Отже, це вона, — сказав він хрипко.

— Твоя донька, — кинула Марта. — Та сама, про яку ти просив мовчати, поки «все не вирішиш».

Він скривився.

— Не треба зараз.

— А коли треба? — Марта схопилася. — Коли ти знову полетиш? Ти обіцяв піти від Оксани. Обіцяв, що ми будемо разом із Нікою.

— Я був розгублений.

— Ти був боягузом.

Я стояла з Мілою на руках. Вона плакала, Ніка теж хникала в мами на колінах. У цьому дитячому плачі було більше правди, ніж у всіх дорослих поясненнях.

— Досить, — сказала я.

Вони обоє замовкли.

— Тарасе, ти весь цей час жив між нами. Зі мною зображав сім’ю, з Мартою будував обіцянки. У тебе було дві жінки й двоє дітей, а ти сподівався, що якось само розсмокчеться.

Він опустив погляд.

— Я не хотів завдати тобі болю.

Я тихо засміялася. Сміх вийшов сухий і страшний.

— Авжеж. Тому ти просто брехав.

— Оксано, я любив тебе. І люблю. Просто все заплуталося.

— Нічого не заплуталося. Ти робив вибір багато разів. Щоразу, коли мовчав. Щоразу, коли їхав не туди, де мав бути. Щоразу, коли дозволяв їй чекати.

Марта сіла назад, ніби в неї підкосилися ноги. Мама гойдала Ніку й дивилася на молодшу доньку так, наче намагалася побачити в ній колишню дівчинку.

— Навіщо ти вдавала Оксану? — спитала вона нарешті. — Навіщо ти прийшла до мене під її ім’ям?

Марта заплющила очі.

— Бо я знала, що ви не візьмете Ніку, якщо скажу правду. Я знала, що у вас очі погано бачать після операції. Знала, що ви почали сумніватися в пам’яті. Я скористалася цим.

Мама зблідла.

— Ти заздалегідь усе продумала?

— Не одразу. Спочатку я просто не справлялася. Та поїздка за кордон була брехнею: я поїхала, щоб приховати вагітність і народити. Жила сама, чекала, що Тарас забере нас, а він приїздив рідко й казав потерпіти. Ніка плакала, я не спала, майже не їла. Коли повернулася, побачила, що Оксана часто привозить Мілу, а мама плутається й погано розрізняє деталі… тоді я й вигадала цю гидоту.

Вона дивилася в підлогу.

— Я копіювала Оксану: одяг, зачіску, інтонації. Мені завжди легко давалися чужі образи. Я думала, це ненадовго, що я прийду до тями, змушу Тараса все вирішити й заберу доньку. А потім злякалася. І поїхала. Просто втекла…