Мільйонер підібрав на шосе брудну незнайомку, не підозрюючи, що її поява змінить цей вечір

— Але навіщо? Ви могли не зв’язуватися. Я ж для вас… ніхто.

Тарас на секунду заплющив очі, потім знову подивився на дорогу.

— Бо тепер ти не одна. Бо я вже почав тобі допомагати й не збираюся кидати на півдорозі. І бо я не дозволю якомусь покидькові ламати тобі життя тільки тому, що він вважає себе сильнішим.

Він помовчав і додав тихіше:

— І бо мені не байдуже.

Соня завмерла. Ці слова, здається, налякали її не менше, ніж потішили. Вона повернулася до вікна, але Тарас устиг побачити, як на її щоках з’явився слабкий рум’янець.

— Мені теж, — сказала вона ледь чутно. — Не байдуже.

Дім зустрів їх тишею й теплим світлом вікон. Соня знову оселилася в гостьовому будиночку, але тепер усе було інакше. Уже не як випадкова втікачка, якій дозволили перечекати ніч, а як людина, в якої з’явилося місце, куди можна повернутися без страху.

Наступний тиждень минув у справах, дзвінках і обережних розмовах. Роман діяв швидко. Вітчим, запам’ятавши запис і ясно зрозумівши, що тиск може обернутися проти нього, відкликав заяву. Провадження про крадіжку закрили. Документи щодо спадщини впорядкували, права Софії на квартиру оформили так, щоб їх більше не можна було легко оскаржити чи відібрати хитрощами.

Тарас спостерігав, як Соня змінюється день у день. Вона все ще здригалася від різких звуків, усе ще інколи вибачалася за дрібниці, за які не треба було вибачатися. Але погляд поступово ставав спокійнішим. Із плечей сходила постійна напруга. Вона частіше піднімала голову, іноді усміхалася без переляку, і щоразу Тарас ловив себе на тому, що чекає цієї усмішки.

Одного вечора він прийшов до гостьового будиночка. Камін горів так само, як у першу ніч, але все довкола здавалося іншим. Соня сиділа в кріслі, підібгавши ноги, й дивилася на вогонь. На її обличчі не було тієї дорожньої змученості, тієї загнаності, яка колись змусила його зупинити машину. Вона підняла очі спокійно, майже світло.

— Можна спитати? — вимовила вона…