На 18-річчі сина чоловіка свекруха вручила йому ключі від моєї квартири, не підозрюючи, яке запитання я поставлю наступним.

Оксана скептично хмикнула. Знаючи фінансове становище Галини Степанівни, грандіозний сюрприз ризикував виявитися набором каструль по акції або старою швейною машинкою.

— Гаразд, у суботу то в суботу, але подарунок купуєш ти зі своєї зарплати.

У середу вранці задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я: «Ірина, зовиця».

Ірина, старша сестра Павла, була єдиною адекватною людиною в родині чоловіка. Вона володіла невеликим грумінг-салоном, стригла пуделів, лаялася як швець і терпіти не могла власну матір за постійні маніпуляції.

— Привіт, ландшафтний генію, — пролунав у слухавці хриплуватий голос Ірини на тлі собачого гавкоту. — Ти квартиру свою дідову продавати надумала?

Оксана відклала маркер. Креслення альпійської гірки раптом перестало її цікавити.

— Ні, а з чого такі висновки?

— Та маман учора дзвонила. Вимагала, щоб я їй від постачальників кормів привезла найбільші картонні коробки. Каже, пакує речі. Я думала, ти її виселяєш.

— Нікуди я її не виселяю, — повільно промовила Оксана.

Вона відчувала, як окремі деталі почали складатися в дуже неприємну картину. Рулетка, диван-книжка, грандіозний сюрприз онукові, картонні коробки.

— Ну дивись, справа твоя. Але якщо ця п’явка вирішить до вас присмоктатися, купуй беруші й замки на холодильник. Гаразд, мені тут коргі мити пора. До суботи…