Після чотирнадцяти років роботи в багатому домі куховарку звинуватили в крадіжці, але справжня таємниця відкрилася вже в потязі

— Я все пам’ятаю. Колись я тобі це відшкодую.

Тоді я вирішила, що він просто говорить гарні слова з жалю. Тепер розумію: він справді все бачив. Не тільки той вечір. Кожне зауваження, кожну кинуту тарілку, кожен наказ, кожну мою стриману сльозу. Він запам’ятовував. Просто його план був довший за моє терпіння.

Роки йшли. Андрій одружився з Надією, медсестрою з місцевої лікарні. Потім у них народився син, і назвали його Остапом — на честь мого покійного чоловіка. Я бачила онука здебільшого на фотографіях. Лідія не любила відпускати мене надовго. Раз на рік — кілька днів, та й то з невдоволеним обличчям, ніби я краду в неї час.

Я трималася. Десять років поруч із Лідією. Десять років її холодної усмішки, наказів, прискіпувань. Вона могла крикнути при гостях:

— Маріє! Як можна подати суп без кропу? Ви взагалі думаєте, коли працюєте?

Могла відсунути тарілку з пиріжками й сказати:

— Це не їжа, це ганьба.

Могла змусити переробляти обід тричі поспіль: то солі мало, то перцю забагато, то вигляд страви їй не подобається. Мирон Миронович іноді заступався, але дружину не виганяв. Я думала: осліп від молодого кохання, боїться залишитися сам, не хоче визнавати помилку. Але все було складніше. Він бачив. Він розумів. Він просто грав у гру, про правила якої я тоді не знала.

На дві тисячі двадцять четвертий мені було п’ятдесят вісім. Миронові Мироновичу — шістдесят п’ять. Лідії — сорок один. Здоров’я господаря почало погіршуватися. Серце турбувало давно, тиск стрибав, лікарі спостерігали його регулярно. Лідія зображала дбайливу дружину: записувала до найкращих спеціалістів, стежила за пігулками, говорила про дієту. Але разом із цим почала приносити мені маленькі пакетики з травами, порошками, вітамінними сумішами.

— Додавайте це в його їжу, — розпоряджалася вона. — Лікар призначив. Для тиску, для сну, для нервів.

Я спочатку додавала. Чому я мала сумніватися? Вона дружина. Вона говорила впевнено. Але влітку Мирон Миронович став мати зовсім зле. Скаржився, що не спить, що паморочиться голова, що пальці німіють. Іноді сидів на кухні, розтирав руки й дивився в одну точку.

Одного разу, коли Лідії не було поруч, він сказав:

— Маріє, не клади більше в мою їжу того, що вона тобі залишає.

Я здивувалася.

— Але вона каже, лікар велів.

Він підвів на мене втомлені очі.

— Не клади. Мені від цього гірше.

Я послухалася. Просто перестала. Лідія швидко помітила.

— Я ж наказала додавати! — прошипіла вона, коли ми залишилися самі. — Хто в цьому домі господиня?

Я вперше за довгий час відповіла їй прямо:

— Господар цього дому — Мирон Миронович.

Вона підійшла близько. Обличчя в неї стало спокійне, майже красиве, але очі — крижані.

— Ви дуже пошкодуєте, Маріє Данилівно.

Відтоді я почала відчувати, що повітря в домі змінюється. Лідія раптом стала солодкою. Приносила мені цукерки, розпитувала про Андрія, хвалила пироги. Але за десять років я вивчила її досить добре. Коли вона ставала ласкавою без причини, значить, усередині в неї вже дозрівало щось лихе.

У жовтні Мирон Миронович сказав мені дивну річ. Ми були на кухні самі. За вікном ішов дрібний холодний дощ, у домі пахло яблучним пирогом. Він довго мовчав, потім промовив: