Після слів незнайомки Оксана дізналася, що коїться за її спиною

Потім почав розписувати, як солодко Віктор зможе жити після продажу.

— Будинок продамо, виручку поділимо навпіл. Поїдеш до міста й заживеш як людина. З молодою жінкою, веселою.

Тут з’явилася й Лідія. Денис сам підставив її Вікторові: самого солодкого життя на словах йому було замало, він хотів міцніше прив’язати до себе потрібну людину. Віктор поплив. У свої 30 йому хотілося легких грошей і життя без турбот; набридли молоко, сири, корови, вічно зайнята дружина. Про те, що будинок належить їй, що Іра — його донька, що разом прожито сім років, він думати перестав.

— Оформимо так, комар носа не підточить, — нашіптував Денис. — Ти документи винеси й увечері дружину за підпис посади. Скажеш, субсидію оформлюємо чи довідку, що завгодно. Підпише не дивлячись, баби в паперах не тямлять.

Тепер Денис відпив пива й спитав:

— Ну, тека з тобою?

— Усе тут, — Віктор ляснув по сумці. — Витяг, свідоцтво, це дурне зобов’язання, свідоцтво дівчинки. Як велів.

— Добре. — Денис усміхнувся неприємною усмішкою. — Нотаріуска надвечір буде. Стара — своя в дошку. Дружину посадиш, поясниш: згода потрібна для субсидії, пільгу отримуємо. Вона підпише, а ми вечірнім автобусом до міста. Там віддам гроші, як домовлялися. З будинком потім сам розберуся.

Про нотаріуску він збрехав. Учорашній спокій Галини Андріївни сидів скалкою: надто легко погодилася. Але відступати було запізно.

Лідія загасила сигарету.

— А його доньку куди подінете? — ліниво спитала вона.

Віктор відвів погляд.

— З матір’ю буде. Ксюша міцна баба, викрутиться. Не пропаде.

— У якому будинку викрутиться? — усміхнулася Лідія. — Ти ж його продаєш. На вулиці, чи що?

— Стули пельку, — буркнув він.

У голосі майнуло щось чи то сором’язливе, чи то зле, але Віктор відігнав це. Легкі гроші пахли надто солодко, надто вабило міське життя. Зі столу він забрав два синюваті папірці й поклав до кишені сорочки. Автобусні квитки — йому й Лідії. Для доньки місця в них не було.

Він не знав, що Тамара ці квитки вже помітила. Стара циганка торгувала дріб’язком у затінку біля автостанції і, як усе життя, придивлялася до людей. Бачила трьох у кафе, синю теку у Віктора. Навесні, біля воріт Оксани, коли та винесла води, ця тека вже траплялася їй на очі.

Людей вона теж упізнала. Тека, чужі міські, два квитки, тривожне обличчя молодого дурня склалися для неї в одне: біда йшла під дах у Каменці. До тієї доброї жінки, що не погребувала циганськими дітьми, дала їм сиру й пів буханця хліба.

Боржницею Тамара бути не любила й нікому не лишалася винна. Передала лоток онучці й вирушила до Каменки повертати борг. Під спекотним сонцем пройшла пішки через усе село, намагаючись перехопити Оксану перш ніж та ввійде додому. Чаклунства тут не було: Тамара дивилася й помічала те, що інші пропустили. Цим і вичерпувалася її магія.

Надвечір Каменка порожевіла, наповнилася пташиним гомоном. За городами річка дихала прохолодою, у хлівах мукали корови, що чекали доїння. Звичайний вечір здавався Оксані страшним, мов останній рубіж.

Ще в нотаріуски вони розібрали, як повернуться до Каменки. Галина Андріївна поїде своєю машиною й з’явиться рівно тієї години, про яку домовилася з чоловіком нібито хворої господині. Оксана й Марина приїдуть трохи раніше. Ховатися Оксана не стане: відкрито ввійде до себе, як і належить господині. Іру поки вирішили лишити в Марининої матері, подалі від біди, щоб дитина нічого цього не бачила.

Марина додзвонилася Борисові й пояснила, що дізналася про будинок і запланований продаж. Міцний, небагатослівний дільничний, почувши ім’я Дениса, лише скреготнув зубами.

— Денис? Та я третій рік за гадиною ганяюся. Щоразу вислизає. Тепер не втече.

З Борисом домовилися інакше: він мав тихо під’їхати й зупинитися біля околиці. До будинку відразу з ними не піде — ввійде, щойно все почнеться.

Тепер Оксана їхала додому. Тисячу разів вона проїжджала цією дорогою, а сьогодні не впізнавала її. Знайомі місця здавалися чужими, усе перед очима тремтіло, серце калатало. Поруч сиділа Марина — спокійна й надійна. Оксана трималася завдяки їй: подруга їхала з нею в той самий будинок, куди їй було так страшно повертатися.

У дворі Віктор нервово курив у новій сорочці. Побачивши дружину, на мить скривився: не чекав ані такого раннього повернення, ані її вигляду, ані супутниці. Потім опанував себе, натягнув усмішку…