Повідомлення на телефоні дружини змусило мене засумніватися в усьому, що я знав про свою сім’ю

— Дякую тобі, — сказала вона.

— За що?

— За те, що не став мене знищувати.

Віктор подивився на неї втомлено, але без колишнього болю.

— Марин, у мене на руках було немовля. Мені ніколи було когось знищувати. Я шкарпетки з шухляди з інструментами виколупував.

Вона слабо всміхнулася.

— Ти приголомшливий батько, Вітю.

— Я вже чув це від тебе. Рік тому. Коли ти знайшла нас сплячими в кріслі. Тоді мене від цих слів ледь не розірвало. А зараз нічого. Звик.

Марина кивнула. Слів не знайшла. Пішла.

Віктор сів на підлогу у вітальні. Єгор вовтузився з пластиковим набором інструментів, подарунком від Ірини. Серйозно, по-діловому простягнув батькові маленький гайковий ключ, як майстер, що передає напарникові потрібну деталь.

Віктор узяв його й удав, що підкручує ніжку стільця.

Єгор розреготався так дзвінко, що кіт перелякано відскочив за диван.

І ось воно: сорок вісім років, домашні штани, підлога вітальні, пластиковий ключ у руці й син, що сміється, поруч.

Життя не закінчилося.

Воно змінилося. Болісно, грубо, недбало. Але не назавжди.