Дідусь приїхав до сина з подарунком для онуки, але її тихі слова змусили його терміново діяти.

Віка стояла на порозі в піжамі. У суботу, вдень, коли дитина має гасати по дому, просити мультики, бруднити руки фломастерами й сперечатися про солодке. Вона дивилася на діда так, ніби їй знадобилося кілька секунд, щоб згадати, хто перед нею.

Потім усміхнулася. Повільно, ніби усмішка далася їй важче, ніж зазвичай.

— Дідусю…

Вона ступила вперед і обхопила його за ногу.

— Ти приїхав. Я тебе так довго чекала, ніби цілу вічність.

У Артема неприємно стиснулося всередині.

— Приїхав, Вікулю. Винен перед тобою без жодних виправдань. Запізнився на цілий тиждень. Ганьба на мою сиву голову. Якби я так на роботу приїздив, мене б начальство за комір винесло, і правильно б зробило.

— На роботу запізнюватися не можна, — серйозно сказала Віка. — Тато каже, за це сварять. А до мене можна. Я не серджуся. Я ж нікуди не пішла. Сиджу тут і чекаю.

Слова були прості, дитячі, але вимовила вона їх надто спокійно. Не з образою, не з вередуванням, а як доросла людина, яка вже звикла чекати й не дуже сподіватися. Артем відвернувся на секунду до пакета, щоб вона не побачила, як сіпнулося його обличчя.

— Тоді приймай компенсацію, — сказав він, намагаючись звучати бадьоро. — Цей пакет тиждень нудився в мене в коридорі. Я вже боявся, що він першим почне зі мною вітатися.

Віка взяла подарунок обома руками й віднесла до ліжка. Раніше вона розривала пакування миттю, папір летів у різні боки, бант не мав жодного шансу вижити. Тепер дівчинка розв’язувала стрічку повільно, майже обережно, ніби боялася зробити зайвий рух.

Усередині лежала м’яка руда лисичка. З довгим пухнастим хвостом, вишитими хитрими очима й кумедною мордочкою, ніби іграшка щойно вигадала маленьку витівку.

— Яка гарна, — прошепотіла Віка й притиснула лисичку до себе. — Нехай її звати Соня.

— Соня? — здивувався Артем. — Для лисиці незвично.

— Бо в неї очі сонні й розумні, — пояснила онука. — Ніби вона все знає, але нікому не розповідає.

Цього разу усмішка у Віки вийшла справжньою. Теплою, широкою. Артем навіть видихнув трохи вільніше.

— Нам у школі казали, що лисиці в казках не тому хитрі, що шкідливі, — вела далі дівчинка, крутячи іграшку в руках. — Вони просто маленькі, їм треба бути обережними.

— Обережність, — Артем присів на край ліжка, — це майже та сама хитрість, тільки пристойно названа. Щоб дорослі не чіплялися.

Віка тихо засміялася, але сміх швидко обірвався. Вона акуратно поклала Соню на подушку, розправила їй хвіст, а потім замовкла. Сіла на краєчок ліжка, звісила ноги й почала колупати нігтем візерунок на покривалі.

Артем не квапив. Він і сам не розумів, чого чекає, але за десятиліття роботи з несправними системами навчився впізнавати момент, коли щось уже готове проявитися. Усередині було тихе напруження. Таке буває перед клацанням, після якого стає ясно, де саме ховається поломка.

Віка підвела на нього очі.

Це був не погляд дитини, яка просить ще цукерку чи мультик. Вона дивилася перевіряюче, майже обережно. Ніби намагалася зрозуміти, чи можна довірити йому те, що давно лежало на душі.

Потім нахилилася ближче, поклала обидві долоньки йому на коліно й сказала ледь чутно:

— Дідусю, ти можеш попросити маму, щоб вона більше не капала мені нічого в сік? Я потім від нього так хочу спати… Очі самі заплющуються. А я не хочу спати. Я хочу гратися. Мені цей сік зовсім не подобається.

Артем не здригнувся. Не схопив її за плечі. Не почав перепитувати так різко, щоб вона злякалася й замовкла. Тільки повільно кивнув, ніби йшлося про щось звичне, поправне, майже побутове.

— Зрозумів, Віко. Ми спокійно в усьому розберемося. Без галасу й страху. Я обіцяю.

— Правда?