Дідусь приїхав до сина з подарунком для онуки, але її тихі слова змусили його терміново діяти.

— Найміцніша дідова обіцянка. Така не ламається.

Вона подивилася на нього з сумнівом.

— Ти ж на день народження теж обіцяв приїхати.

Сказала вона це без докору. Просто нагадала факт. І від цієї спокійної правди Артемові стало болючіше, ніж від будь-якої дитячої образи.

— Тут ти мене впіймала, — тихо визнав він. — Сперечатися нічим. Але це був останній раз, коли я тебе підвів. Більше не буде.

Холодна важкість пройшла крізь груди й осіла десь під ребрами.

За роки роботи Артем засвоїв просте правило: якщо установка поводиться дивно, не можна одразу лізти до компресора. Спершу шукають витік. Спершу перевіряють факти. Паніка тільки заважає.

Він допоміг Віці взути кросівки, знайшов куртку, взяв під пахву плюшеву лисичку — дівчинка наполягла, що Соня теж їде, — і спустився вниз.

Марина була на кухні. Перед нею лежав планшет, поруч стояла чашка. Вона навіть не підвелася.

— Ми з Вікою вийдемо подихати, — сказав Артем.

— Ага, — озвалася вона, гортаючи екран.

— Може, до парку доїдемо. Давно нормально не гуляли.

— Добре, — розсіяно сказала Марина. — Мені якраз удома прибрати треба.

— Де її шапка?

— У передпокої, здається. У шафі. Та можна й без неї, погода нормальна.

Артем глянув у вікно. Сіре небо, різкий вітер, пізня осінь. Нормальною таку погоду могла назвати тільки людина, якій було байдуже.

Він сам знайшов шапку, натягнув онуці на вуха й вивів її до машини. Марина не вийшла провести доньку.

Віку він посадив ззаду, пристебнув, Соню поклав поруч. І поїхав не до парку, а до дитячої клініки на іншому кінці міста. Руки тримали кермо спокійно, але всередині все вимагало натиснути на газ. Артем змушував себе їхати рівно, за правилами.

— Діду, — Віка визирнула у вікно, — а парк же наче в іншому боці.

— Нам спершу треба заїхати до однієї хорошої людини. Зовсім ненадовго.

— До лікаря?

— І як ти здогадалася?