Сліпий знахар зірвав намисто з шиї дівчини й кинув у піч

Раїса Петрівна накинула пальто просто поверх хатньої сукні, всунула ноги в чоботи й веліла доньці не вставати. До хати Савелія Даниловича треба було пройти все село. Ніч стояла морозна; крига на калюжах ламалася під підборами, а єдиний ліхтар ледь освітлював дорогу.

Старого знахаря тут знали давно. Йому виповнилося вісімдесят дев’ять, багато років тому він осліп, але люди все одно приходили до нього, коли звичайні пояснення закінчувалися. Раїса Петрівна раніше трималася осторонь таких розмов, однак тепер ішла майже бігом і не думала, як проситиме про допомогу.

Дорогою вона згадувала уривки чужих розповідей: хтось дякував Савелію Даниловичу, хтось посміювався з віри сусідів, а сам старий ніколи не сперечався ні з тими, ні з іншими. Ще вранці Раїса Петрівна назвала б звернення до нього останнім засобом. Тепер останнього засобу їй було досить, бо лікар поїхав, так і не зумівши пояснити, чому її донька раптом перестала нормально бачити.

Страх не давав матері сповільнити крок. Вона боялася лікарні, довгої дороги, невідомого діагнозу, але найдужче — цієї нерухомої темряви, що вже підступила до очей Дарини. Мокрий край хустки бив по щоці, дихання збивалося, а Раїса Петрівна все одно майже бігла.

Двері відчинила Віра, онука Савелія Даниловича. Вона окинула поглядом зсунуту хустку гості, незастебнуте пальто й тремтячі руки, не поставивши жодного зайвого запитання. У хаті пахло полином, сушеним корінням і прогрітим деревом; гасова лампа кидала на стіну густі тіні.

За хвилину старий уже вийшов із кімнати вдягнений. Білясті очі лишалися нерухомими, зате йшов він прямо й без метушні. Віра взяла діда під руку, і втрьох вони вирушили назад, причому Савелій Данилович за всю дорогу нічого не спитав.

Дарина почула їхні кроки в коридорі. Коли старий увійшов, повітря в кімнаті наче стало щільнішим, хоч полум’я свічки не здригнулося й температура не змінилася. Савелій Данилович точно знайшов її руку, взяв у сухі гарячі долоні й надовго замовк.

Потім він повільно провів рукою над дівчиною, не торкаючись тіла. Долоня рухалася від обличчя до грудей, нижче — і несподівано зупинилася над животом. Дарина, звикла спостерігати за кожним жестом під час огляду, помітила цю паузу й відчула, як усередині майнула думка, яку вона злякалася додумати.

Савелій Данилович потягнувся до її шиї обережно, наче наближався до розпеченого предмета. Пальці намацали щільний шнур — і раптом смикнули його з такою різкістю, що Дарина не встигла ні відсахнутися, ні скрикнути. Шнур луснув, кілька намистин стукнулися об підлогу, а решту старий стис у кулаці.

Він звелів усім відвернутися й попрямував до печі. Дзенькнули дверцята, полум’я глухо зітхнуло, після чого замість звичайного запаху диму кімнатою поповзла важка вогкість, змішана з воском і чимось затхлим. Усередині печі пролунав короткий лютий шип, наче на жар плеснули крижану воду.

Коли Дарина розплющила очі, Савелій Данилович стояв спиною до ліжка. На шкірі вздовж ключиць проступили рівні багряні смуги. Вони не були схожі на подряпини від порваного шнура — сліди виглядали так, ніби опік повторив кожне місце, де щойно лежали намистини.

Раїса Петрівна затулила рот долонею. Зблідла Віра не зводила очей із відмітин. Старий попросив обох жінок вийти, дочекався, поки двері зачиняться, і сів поруч із Дариною.

Кілька митей він прислухався до тиші, потім нахилився й промовив майже пошепки: «Твій захист іще не з’явився на світ, але вже живе всередині тебе. Збережи його — і одного дня він збереже тебе». Дарина хотіла перепитати, однак Савелій Данилович підвівся, знайшов двері й вийшов.

Після його відходу пелена по краях зору почала відступати. Не відразу, а повільно, наче невидимі штори розсували назад. За кілька хвилин Дарина вже виразно розрізняла тріщинки на стелі; зникла нудота, повернулася сила в ногах.

Вона лежала нерухомо, намагаючись поєднати слова старого з тією зупинкою його долоні. Як фельдшерка, Дарина знала, що ранкова нудота буває різною і що раптова слабкість може мати зовсім не містичну причину. Її рука сама опустилася на живіт і лишилася там, поки за дверима стихали кроки, що віддалялися…