Сліпий знахар зірвав намисто з шиї дівчини й кинув у піч
До ранку сліди на шиї стали блідо-рожевими. Дарина довго розглядала їх у дзеркалі, провела подушечкою пальця по гладенькій шкірі й переконалася, що дотик більше не завдає болю. Потім щільно намотала шарф і, нічого не пояснюючи матері, вирушила до медичного пункту.
Пацієнтів у ранню годину не було. Дарина поставила чайник, зняла халат із гачка, але замість звичних справ зупинилася біля нижньої шухляди, де зберігалися препарати й прості діагностичні засоби. Вона вже знала, що шукає, хоч до останньої хвилини вмовляла себе, ніби лише хоче виключити очевидне.
Дві смужки проявилися швидко й яскраво. Дарина сиділа на краю кушетки, тримаючи тест обома руками, а за тонкою перегородкою дедалі голосніше свистів забутий чайник. У пам’яті лунав голос Савелія Даниловича, який сказав про захист раніше, ніж вона сама дізналася, що всередині неї зародилося нове життя.
Вона почала подумки відраховувати тижні й зрозуміла, коли це могло статися. Разом із підрахунком прийшло ясне відчуття: йдеться вже не про невизначене майбутнє, яке вони з Віктором колись обговорять, а про дитину, існування якої відтепер неможливо скасувати в її свідомості. Радість не була безхмарною, страх теж не був єдиним — обидва почуття тіснилися поруч.
Дарина поклала долоню на живіт, іще зовсім плаский, і вперше зробила внутрішній вибір. Вона не знала, як відреагує Віктор, як скаже матері й що подумає село. Але слова знахаря про захист несподівано стали для неї не пророцтвом, а обов’язком берегти того, хто поки цілком залежав від неї.
До обіду вона приймала людей, міряла тиск, заповнювала картки й відповідала на звичні запитання. Зовні нічого не змінилося, тільки пальці час від часу торкалися кишені халата, куди вона сховала тест. Щоразу Дарина відчувала водночас страх, ніжність і дивну, ще не освоєну відповідальність.
Після зміни вона поїхала до міста. Адресу квартири, яку Віктор називав своєю, Дарина знала з його розповідей, хоч раніше він жодного разу не пропонував їй прийти. На сходовому майданчику вона натиснула кнопку дзвінка й почула за дверима неквапні кроки, потім паузу біля вічка і лише тоді клацання замка.
Віктор мав вигляд людини, яку застали зненацька, але швидко повернув обличчю привітний вираз. Він обійняв Дарину, спитав, чому вона не попередила, і запросив на кухню. У квартирі пахло свіжою кавою й ледь вловимими жіночими парфумами; від цього запаху в грудях у неї на мить стало тісно.
Вона змусила себе не робити висновків. Віктор дістав дві чашки й налив воду в чайник, а Дарина розмотала шарф. Побачивши рожеві смуги вздовж її ключиць, він завмер так різко, що вода хлюпнула на стіл.
Дарина розповіла про все, що сталося після їхньої прогулянки: про незнайому попутницю, раптову нудоту, звужений зір, безпорадність лікаря й нічний візит старого знахаря. Коли вона дійшла до печі й опіків, обличчя Віктора стало сірим. Він поставив чайник посеред столу, хоч той іще не встиг закипіти.
«Я гадки не мав, — швидко промовив він. — Клянуся, Дарино. Просто побачив це намисто вдома, вирішив, що воно гарне і тобі сподобається». Пояснення прозвучало впевнено, майже підготовлено, але Дарина почула лише одне слово.
Слово «вдома» тривожило найдужче. Отже, десь у тій частині життя Віктора, яку він приховував від неї, стояла чужа скринька з прикрасою, що змусила незнайому жінку бігти за автобусом і щось шепотіти над темним намистом.
Віктор узяв її за руку й знову повторив, що не винен. Дарина могла зажадати показати спальню, спитати, кому належить скринька, і назвати запах парфумів, що витав у передпокої. Натомість вона сказала, що вірить йому, бо інша правда вимагала б негайно зруйнувати все, на що вона сподівалася останні місяці.
Про вагітність Дарина тоді не повідомила. Віктор говорив про кохання, гладив її пальці, а вона кивала й дивилася на чайник, залишений посеред столу. Людина, яка по-справжньому живе в цій квартирі, не мала б забути, де в неї стоїть плита, але Віктор ніби боявся повернутися до неї спиною й віднести чайник на місце…
