Собака наполегливо тягнула господаря до сміттєвих контейнерів, аж поки він не помітив там дещо дивне

— Я якраз у неї була. «Пошкодуєте», а далі що? Та нічого, пішов. Потім по речі приходив, уже тверезий.

Тихо забрав і поїхав. Але ж казав. Про племінницю я спитав окремо.

— Хто в Галини Степанівни з рідних?
— Одна племінниця, Олена, дочка покійної сестри. Живе в іншому місті, працює в магазині. Навідується рідко, але на свята приїздить.

— Більше нікого. Чоловік помер давно, дітей не було. Медсестрою вона все життя пропрацювала в дитячій поліклініці.

— Її пів району пам’ятає. Вона уколи вдома робила пів століття. У неї весь під’їзд як рідня.

Ідучи, я підняв з підлоги її футляр для окулярів. Він упав зі столу, коли вона вставала. І подав їй.

Вона сказала дякую й спитала те, що боялася спитати всю розмову: «Це ж не вона там? Біля 12-го будинку?»

— Особу не встановлено, Лідіє Григорівно. Якщо буде ясність, я вам повідомлю.

Особисто. Брехати «ні-ні, що ви» я не став. Такій жінці брехати — себе не поважати.

Вона зрозуміла моє мовчання правильно. І заплакала вже за зачиненими дверима. Тихо, щоб я не чув.

За обліками Остапенко Роман Петрович, 41 року, став у мою схему як рідний. Судимість. Крадіжка.

Відбув, звільнився. Працює вахтами на будівництві в іншому місті. Зареєстрований в області.

У місті фактично не живе. То в роботодавця, то по чужих кутках. Про себе я вже звав його вахтовиком.

Картинка складалася сама, без зусиль. Судимий, питущий, знав квартиру, знав господиню. Мав конфлікт.

І слово «пошкодуєте»? При свідку. Таких справ я закрив зо два десятки. Схема була зрозуміла, як розклад електричок.

Приїхав, пішов вимагати або просити. Слово за слово, далі паніка, ванна, інструмент, кущі. Усе побутове, усе грубе.

Якраз те, що лежало в нас по чотирьох точках кварталу. Орієнтування в те місто я відправив до обіду. Встановити місцеперебування, опитати, перевірити переміщення з 18 по 21.

Дорошенко зателефонував тамтешньому карному розшуку. Ті пообіцяли до завтрашнього дня. Мені хотілося, щоб вахтовик виявився на місці й почав викручуватися.

Тих, хто викручується, я вмію розвертати обличчям до справи. Після обіду пішли по третьому під’їзду. 36 квартир.

Панельна дев’ятиповерхівка. Домофон. Ліфт.

Восьмий поверх.

103-я. Бойко. Навпроти.

Двері в двері. 104-та. 103-ю дзвонили довго.

За дверима? Нічого. Опечатати. Завтра розкривати за постановою.

Із слюсарем і понятими. Це я вирішив ще на сходовому майданчику. 104-та? За дверима спершу довго слухали.

Було так само ясно, як чуєш кроки. По тиші особливої якості. Потім два замки.

Ланцюжок. І в щілину на нас подивилася літня жінка. Подивилася спокійно.

Зняла ланцюжок. Відчинила. «Слухаю вас».

Господині було під 70. Стояла вона так, як у моєму дитинстві стояли вчительки біля дошки. Спина пряма.

Підборіддя вгору. Руки складені. Боса.

На вигляд звичайна пенсіонерка з панельного будинку. Халат, сивина, окуляри. Босі ступні на паркеті я відзначив.

І списав на вік. У квартирі за її спиною пахло хлоркою. Сильно.

Як у процедурному кабінеті. Я представився. Назвав відділ.

Вона назвалася у відповідь повністю. З розстановкою. Як диктують анкету.

Гнатюк Людмила Василівна. І додала без мого запитання: «Ви щодо того, що біля 12-го будинку знайшли».

— Людмило Василівно, скажіть, будь ласка, коли ви востаннє бачили вашу сусідку з 103-ї квартири?

— Галину? У неділю. Вона приходила до мене вечеряти.

— Посиділи, поговорили. Вона пішла, я лягла спати.
— О котрій годині пішла?
— Пізно.

— Я не дивилася. У мене, знаєте, час інший. Я вночі не сплю.

— Я слухаю.
— Що слухаєте?
— Усе, — сказала вона рівно.

— За мною ходять. Уночі особливо. Ви з органів.

— Ви маєте знати, хто. Я писала. Мені не відповідають.

За стіною її передпокою загув і брязнув ліфт. Восьмий поверх. Квартира біля шахти ліфта.

Ходить. Авжеж ходить. Цілодобово.

Вгору й униз. Увесь будинок. Я тоді так і подумав дослівно.

Ліфт у неї за стіною. От і ходить. Зручна думка.

Швидка. Я взагалі швидко думав того дня.

— І от іще, — сказала вона, не давши мені поставити наступне запитання.

— Раз ви прийшли. Розберіться, чому мені рахують воду як за двох. Я живу сама.

— Сама. А рахунок як за двох. Я ходила в контору.

«Мені там усміхаються. Ви можете зробити запит? У вас повноваження». Я пообіцяв передати питання до керуючої компанії.

Вона подивилася на мене з сумнівом. Так дивляться на обслугу, яка обіцяє передзвонити. Потім, без переходу, легко:

— А раніше я б із вами по-іншому говорила. Я все життя з людьми працювала. Міжнародний туризм.

— Міжнародний готель. Німецька. Англійська.

— У мене пам’ять на обличчя професійна. Ваше обличчя я запам’ятала ще вчора. З вікна.

Про себе я відразу охрестив її перекладачкою. Прізвисько сіло як влите. Вишкіл, спина, поставлений голос.

І поверх усього цього — вікова примха про стеження й воду. На сходовому майданчику я записав в обхідному листі навпроти 104-ї квартири. Гнатюк Людмила Василівна.

Пенсіонерка. Проживає сама. Сусідку бачила в неділю ввечері.

Уточнити. З дивацтвами. Передати дільничному.

Кравченко глянув через плече й підтвердив упівголоса:

— Вона завжди така. На неї скарги котрий рік. Стіни в під’їзді дряпає. У чужі замки чимось лізе. І може босою до смітника ходити…