Собака привела дівчину до чоловіка, що лежав непритомний, а його перші слова після пробудження змусили її насторожитися
Потім сказала: «Добре». Одне слово.
Він кивнув, теж без зайвого. Уночі Марина довго не могла заснути. Лежала, дивилася в стелю, слухала тишу дому.
Думала про те, що «добре» — це дуже маленьке слово для того, що воно іноді означає. Андрій поїхав на десятий день перебування в селі.
Машина приїхала о пів на десяту ранку. Чорний позашляховик, міські номери, водій, мовчазний, у темній куртці. Граф застрибнув на заднє сидіння першим, ніби саме він ухвалив рішення їхати.
Андрій попрощався з бабусею Галиною біля ґанку. Вона подала йому пакет із пирогами. Він узяв без заперечень, бо вже знав, що сперечатися марно.
Сказав: «Галино Петрівно, дякую вам. За все».
«Їдь, — сказала бабуся. — І не роби більше дурниць у лісі». Марина стояла трохи осторонь.
Андрій повернувся до неї останнім. Вони дивилися одне на одного секунду чи дві. «Я подзвоню», — сказав він.
«Добре». Він сів у машину. Позашляховик виїхав із двору, повернув на дорогу й зник за поворотом.
Бабуся повернулася в дім. Марина постояла біля воріт ще хвилину, потім теж зайшла. Двір став просто двором.
У місті Андрій з’явився в офісі наступного ранку. Він увійшов через службовий вхід. Роман підготував усе так, щоб його поява не стала новиною раніше часу.
Охорону попередили. Секретарка, молода жінка, що працювала в нього три роки, побачила його, завмерла на секунду, потім швидко взяла себе в руки. «Андрію Сергійовичу».
Голос рівний, тільки руки трохи стискали щоденник. «На вас чекали». «Знаю, Ірино».
«Кравченко сьогодні в офісі?» «З ранку. У нього зустріч до дванадцятої». «Добре».
«Нікому не кажи, що я тут. До ради». «Розумію».
Він пройшов до кабінету, зачинив двері. Сів за звичний робочий стіл, якого не бачив десять днів. Усе було на місці.
Папки, монітор, ручка, яку він завжди тримав праворуч від клавіатури. Хтось поливав квітку на підвіконні. Дрібниця, але він помітив.
Роман прийшов за двадцять хвилин із папкою документів. «Усе готово. Аудиторський висновок, три примірники».
Банківські виписки, додаток 2. Свідчення Марченка і Бондаренка, додаток 3. Обоє підтвердили схему, обоє готові говорити на раді. Андрій узяв папку, відкрив. Читав уважно, не кваплячись.
Роман чекав. Він умів чекати. Це була одна з його головних якостей.
«Підсумкова сума?» «Сорок два мільйони в перерахунку на місцеву валюту за три роки. Близько восьми вивели готівкою, решту — через офшорні рахунки».
Андрій закрив папку. «Він знає, що я живий?» «Ні».
«Я перевірив. Жодних спроб навести довідки. Жодних контактів із тими, хто міг би знати».
«Він певен, що все чисто. Служба безпеки на раді буде. Двоє біля входу, один усередині».
«Плюс юрист із зовнішньої компанії як незалежний свідок. Я домовився». «Добре».
Андрій встав, підійшов до вікна. Місто внизу жило своїм. Машини, пішоходи, кур’єр на велосипеді петляв між стовпами.
Усе як завжди, ніби нічого й не було. «Романе, одне питання». «Так».
«Ти віриш, що він не знав, що мене знайдуть?» Роман подумав. «Думаю, він прорахувався. Вирішив, що ліс — це досить далеко».
«Граф — просто собака, а випадкових грибників там не буває». «Не буває, — погодився Андрій. — Бувають дівчата по суницю».
Роман промовчав. Він не знав цієї частини історії. І Андрій не став пояснювати.
Усі дні, що лишалися до ради, він працював по 12 годин, іноді більше, відновлював те, що проґавив за 10 днів відсутності, готував матеріали. Зустрічався з тими членами ради директорів, яким довіряв, і обережно, без подробиць, давав зрозуміти, що розмова буде серйозна.
Ніхто не знав, що саме станеться. Ніхто не знав, що Кравченко там буде востаннє. У перший день після повернення зателефонував Коваль.
«Прийшов, показався. Молодець. Загоюється нормально».
«За два тижні — повне навантаження». «За два тижні багато що має вирішитися». «Це ваші справи».
«Моя справа — щоб у вас шов не розійшовся раніше часу». «Не розійдеться». «Чув таке вже», — сказав Коваль і поклав слухавку.
Марина зателефонувала на четвертий день. Сам він не чекав, хоча й сподівався. «Як місто?» «Робоче».
Він вийшов у коридор, де було тихіше. «Як ви?» «Поїхала вчора. Сиджу в орендованій кімнаті в подруги, розсилаю резюме».
«Результат — одна співбесіда наступного тижня. Невелике видавництво, але цікаве». «Добре».
«Рада коли?» «Післязавтра». Вона помовчала секунду. «Хвилюєтеся?» «Так».
«Це нормально, — сказала вона. — Усе мине нормально». «Звідки ви знаєте?» «Не знаю», — зізналася вона.
«Але зараз саме це й треба було сказати». Він засміявся, коротко, але по-справжньому. Як у дворі, на лавці. «Марино».
«Так». «Я пам’ятаю, що сказав». «Я теж».
Вони обоє помовчали секунду. «Удачі на співбесіді», — сказав він. «Удачі на раді».
Рада директорів почалася о 10 ранку. Кравченко увійшов до зали останнім, що було в його стилі. Він любив з’являтися, коли всі вже на місці.
Високий, добре вдягнений, із папкою під пахвою. Упевнений. Він звик бути впевненим на раді директорів.
То був його простір, він умів у ньому працювати. Він побачив Андрія, коли підійшов до свого місця. Зупинився…
