Свекруха приїхала «погосподарювати» й залишила невістці список із двадцяти справ, але одна телефонна розмова змінила її плани.

Із динаміка полився голос — не переляканий, не винуватий і вже точно не агресивний. Оксана заговорила з такою теплою, обволікальною, медовою інтонацією, що свекруха від несподіванки стулила рота.

«Людмило Василівно, люба! Здоров’ячка вам!» — проспівала невістка. Звук її голосу на тлі легкого дзвону ресторанних приборів діяв гіпнотично. «А ви не хочете по-царськи відпочити? Запрошую! Адже ми — жінки, а не ломові коні!» Людмила Василівна кліпнула.

Аргумент про коней був несподіваним. Це була її власна улюблена фраза, яку вона часто бурмотіла собі під ніс, тягнучи сумки з ринку. «Чого це ми в суботу маємо скакати з ганчірками, поки ваш син на дивані пузо чуха?» — весело проспівала Оксана.

«У нього, бачте, вихідний? А в нас із вами що, друга зміна? Дайте йому цей список, люба, просто от у руки тицьніть. Нехай робить усе за пунктами. Це і його квартира теж.

А на вас я чекаю в ресторані „Золота лоза“ за пів години».

Оніміла свекруха дивилася на телефон, ніби з нього зараз мав вискочити чортеня. Максим поруч обурено сопів і тягнув руки, намагаючись повернути апарат.

Та мати відштовхнула його ліктем, і далі вслухаючись у ці магічні слова. «Слухайте уважно, — діловито щебетала Оксана. — Я зараз замовлю ваш улюблений салат із руколою й тигровими креветками.

Той самий. Порція величезна. І чай із чебрецем уже заварили.

У нас тут столик біля вікна, краєвид просто на каштани. Киньте ви ті швабри, розпустіть волосся, підфарбуйте губи й приїжджайте. Відпочинемо від цих чоловіків.

Нехай самі свій мотлох вигрібають. Чекаю…»

Абонент відключився…