Свекруха приїхала «погосподарювати» й залишила невістці список із двадцяти справ, але одна телефонна розмова змінила її плани.
У свекрухи сіпнулося око. Людмила Василівна завмерла посеред просторої, залитої ранковим світлом кухні. Рука із затиснутим у ній смартфоном повільно опустилася.
Максим, переминаючись із ноги на ногу, нетерпляче занив: «Мам, ну що вона там? Совість зовсім утратила? Ти їй сказала, щоб кулею додому летіла?
Я з голоду пухну, у мене цукор падає. Ти яйця хоча б посмаж до її приїзду. А я ляжу, у мене спина щось ниє від учора».
Він розвернувся й уже зробив крок у бік вітальні, де на нього чекав рятівний, продавлений анатомічними особливостями тіла диван. Саме в цю мить у голові Людмили Василівни щось зрушилося. Ніби величезна іржава шестерня в складному механізмі її життєвих принципів раптом зірвалася з кріплення й покотилася вниз, зминаючи бур’ян кимось установлених правил.
Перед її очима спалахнула картинка з минулого. Виринула звідкись із самих глибин пам’яті. Із того часу, який вона так старанно намагалася забути.
Тридцять років тому. Звичайна малогабаритна квартира на околиці. Їй двадцять п’ять.
Вона щойно прийшла з нічної зміни на хлібозаводі. Спина гуде, ноги набрякли, очі злипаються. І тут дзвінок у двері.
На порозі стоїть її законна свекруха Галина Іванівна. Жінка-кремінь, жінка-монумент. Галина заходить у крихітну орендовану квартиру, бридливо морщить носа й проводить пухким вказівним пальцем по кришці пузатого старого холодильника.
«Знову все пилом поросло, Людочко. Чоловік у бруді сидить, поки ти прохолоджуєшся». Отруйні слова так і ллються з перекошеного рота.
А молодий чоловік Сергій, батько Максима, лежить у трусах на продавленій тахті, лускає насіння в газетку й дивиться хокейний матч. Та ще й вставляє свої п’ять копійок: «Мам, та вона взагалі розпустилася.
Ти б показала їй, як суп варити, а то вчора недосолила».
І молода Люда, ковтаючи сльози образи, бере до рук смердючу сіру ганчірку й іде терти плінтуси. Вона тре їх і мріє.
Мріє, як кине цю ганчірку чоловікові в обличчя, взує єдині вихідні туфлі на підборах, грюкне дверима й піде в ту скляну кафешку на розі. Сяде біля вікна, замовить тістечко «кошичок» і каву в чашці з тонкої порцеляни. Сидітиме вся така горда й красива.
А ці двоє нехай у своєму пилюці самі колупаються. Вона мріяла про це щовихідних. А потім роки пролетіли, як кур’єрський поїзд.
Сергій постарів, відростив живіт, пересів із тахти в крісло. Свекруха Галина спочила з миром, так і не дочекавшись досить чистих плінтусів. А Людмила так жодного разу в те кафе й не сходила.
Жодного разу…
