Свекруха вирішила перевірити невістку одразу після весілля, але невдовзі зрозуміла, що зайшла надто далеко

А під ліжком Валентина Павлівна лежала, не кліпаючи. Усе почуте повільно складалося в іншу картину. Діалог. Репетиція. Прем’єра. Сцена.

Сльози потекли самі собою — від полегшення, сорому, страху, пережитого за кілька хвилин. Вона тихо схлипнула.

— Соф, ти плачеш? — запитав Артем.

— Ні, — відповіла Софія так тихо, що голос у неї майже зник. — Це не я.

Артем різко підвівся.

— Ти теж чула?

— Чую. І мені страшно.

Вони завмерли. Під ліжком щось зашурхотіло. За секунду назовні з’явилася рука.

Артем і Софія закричали одночасно. Від переляку вони навіть не зрозуміли, чия це рука. Але коли з-під ліжка показалася голова Валентини Павлівни, крик урвався. Обоє стояли, вчепившись одне в одного, і від нервового потрясіння почали гикати.

Артем так розгубився, що не відразу здогадався допомогти матері вилізти.

Валентина Павлівна спершу підвелася на коліна, потім насилу встала. По щоках у неї текли сльози, але на обличчі тремтіла усмішка. Сукня була вкрита пилом, волосся розпатлане, вигляд у неї був водночас нещасний і кумедний.

— Діти мої, — сказала вона незвично лагідно. — Ви поясните мені, що це було?

— Ми? — Артем нарешті знайшов голос. — Мамо, це ти поясни, чому лежала під нашим ліжком!

— І як ти взагалі сюди потрапила? — додала Софія, все ще тримаючись за чоловіка.

Валентина Павлівна відразу ж почала говорити збивано, квапливо, крізь сльози. Вона зізналася, що побачила в Софії в телефоні дивні матеріали, злякалася, вирішила, що та шахрайка, і відтоді намагалася врятувати сина. Їй було так соромно, що вона не могла підвести очей.

Вона ще не до кінця розуміла, що саме означав почутий діалог, але головне вже стало ясним: Софія не збиралася її труїти, не полювала на квартиру, а Артем не зраджував матір. Одного цього вистачило, щоб сором і полегшення накрили її з головою.

Артем і Софія дивилися на Валентину Павлівну вже не з переляком, а з розгубленим співчуттям. Було видно: вона не злорадствує, не шукає виправдань, не нападає. Вона справді зрозуміла, як далеко зайшли її підозри.

— Я акторка, — тихо сказала Софія. — Ті документи були потрібні для ролі. Ми ставимо кримінальну п’єсу…