Свекруха вирішила перевірити невістку одразу після весілля, але невдовзі зрозуміла, що зайшла надто далеко

Артем ударив кулаком по столу. Не надто сильно, але досить, щоб чашки здригнулися.

— У тебе на все знайдеться пояснення, — з гіркотою промовив він. — Усе життя ти тиснула на мене страхами, очікуваннями, своїми “треба” й “не можна”. Я вдячний тобі за все, справді. Ти багато для мене зробила. Але я хочу жити своїм життям. Я хочу бути щасливим із жінкою, яку люблю.

Валентина Павлівна почула лише одне: син ніби звинуватив її у своїх невдачах. Їй стало боляче. Вона й справді віддала йому молодість, сили, час, сімейну справу. Вона хотіла, щоб йому не довелося починати з порожнього місця, як колись його батькові.

— Я тобі бізнес віддала, — почала вона з тремтінням у голосі. — Нехай маленький, але свій. Він міг залишитися в мене. Я хотіла, щоб у тебе відразу було щось справжнє.

Артем знову відчув, як усередині підіймається втомлене роздратування.

— Мам, я ж кажу: павільйон у боргах. Я продаю його, щоб закрити всі зобов’язання й залишити хоч трохи грошей на нову справу.

Валентина Павлівна замовкла так різко, ніби хтось вимкнув звук.

— Продаєш? — перепитала вона. — Як це — продаєш?

— Так. Один чоловік, у якого поруч свій магазин, хоче викупити місце. Запропонував хорошу суму. Татова спадщина не зникне, мамо. Я просто хочу дати їй інше продовження.

Але мати, ледь оговтавшись від першого розгублення, відразу знайшла новий привід для жаху.

— Ось воно, — прошепотіла вона. — Ось що їй потрібно. Гроші від продажу. Ти отримаєш суму, а вона забере її й зникне.

Артем подивився на неї так, ніби вперше побачив перед собою не сувору, тривожну матір, а зовсім чужу людину. Він зрозумів: сперечатися далі марно.

— Тобі треба заспокоїтися, — сказав він, підводячись. — І мені теж. Ми поговоримо потім.

Але Валентина Павлівна схопилася й перегородила йому шлях. Вона вхопила сина за руки й зазирнула йому просто в очі.

— Чому ти не бачиш, хто вона насправді?