Татку, не йди додому, мама сказала, що не можна, коли приходить дядько Діма…

Однак головне я вже зрозумів: поки служив, надсилав гроші й вірив, що родина живе спокійно, навколо моєї матері й сина поступово будували клітку. Не лють, а холодна ясність змусила мене зібратися. Гарячий гнів засліплює, а мені зараз потрібно було бачити кожну деталь.

Кирило взяв мене за руку, як робив у ранньому дитинстві, і я міцно стиснув його пальці.

— Я поїду до бабусі, — сказав я.

— Тебе можуть не пустити.

— Тоді доможуся, щоб пустили. Але спершу зайдемо додому.

На старому кільці в мене збереглися ключі від квартири, поштової скриньки й гаража. Поруч висіла маленька металева підкова, яку Кирило подарував мені ще в третьому класі. Я машинально провів по ній великим пальцем. Квартира належала Галині Михайлівні, але я виріс у ній, а пізніше привів туди дружину й ростив сина, тому завжди називав її своїм домом. Піднявшись на третій поверх, вставив ключ у замок. Двері відчинилися без труднощів.

Із передпокою потягло теплом і незнайомим чоловічим одеколоном. У глибині квартири тихо грала музика, а з вітальні долинав чужий голос:

— Так, усе нормально, я вдома. Ні, вона скоро прийде.

Я завмер на порозі квартири матері, у якій багато років жив разом із дружиною та сином. Біля дверей стояли дорогі чоловічі кросівки, на вішалці висіла темно-коричнева шкіряна куртка. Усе навколо виглядало чистим і доглянутим, але чужим. Навіть звичні речі ніби були розставлені інакше.

— Це дядько Вадим, — пошепки сказав Кирило.

Я машинально роззувся, поставив речмішок біля стіни й пройшов коридором. Син відніс пакет із продуктами на кухню. У вітальні на сірому кутовому дивані, який я колись вибирав разом з Ірою, сидів чоловік років сорока. Він розвалився, закинувши ногу на ногу, і тримав телефон біля вуха. Обличчя в нього було найнезвичайніше — не зле й не страшне. Так міг виглядати чоловік, який давно звик користуватися чужим і не відчувати з цього приводу жодної незручності.

Побачивши мене, чоловік не схопився й не розгубився. Він повільно завершив розмову, опустив телефон і окинув мене оцінювальним поглядом, ніби саме я з’явився тут без запрошення.

— Ти хто? — запитав він.

— Андрій Лазарєв. Тут живуть моя мати, моя дружина і мій син. Для мене це дім. А ти хто?

— Вадим Копилов, — відповів незнайомець і неквапливо підвівся. Він був трохи нижчий за мене, але кремезний і широкоплечий. — Може, поговоримо тихіше? Іра скоро прийде й усе пояснить.

— Іра мені потім пояснить. Спершу ти скажеш, чому сидиш у квартирі Галини Михайлівни й називаєш її своїм домом.

Вадим ледь помітно всміхнувся.

— Поки що це квартира твоєї матері. Але скоро питання з нею буде вирішене.

У коридорі Кирило обережно поставив чайник і завмер, прислухаючись. Я почув часте дихання сина й зрозумів, що хлопчик боїться не мене, а того, що зараз може статися. Не зводив очей із Вадима, який прибрав телефон до кишені й зробив крок назустріч…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇