У родині чоловіка вечеряли без мене щовечора, аж поки одного разу я не повернулася додому раніше, ніж зазвичай

Близько третьої години Світлана зайшла до кабінету регіональної менеджерки й сказала:

— Мені сьогодні недобре. Можна я піду раніше? Дівчата впораються, я все розподілила.

Менеджерка уважно подивилася на її обличчя.

— Ти й справді бліда. Іди, звісно. Відпочинь.

Світлана подякувала, переодяглася в підсобці й вийшла з магазину. На вулиці ще було світло. Автобус прийшов майже одразу. Вона сіла біля вікна й усю дорогу дивилася на місто, але не бачила ні будинків, ні людей. У руці лежав телефон. Вона відкрила переписку з Дмитром. Останнє повідомлення було вчора: «Ти сьогодні вечеряти будеш?» — «Так». Сухо. Без тепла. Як робоча нотатка.

Потім вона відкрила сімейний чат із назвою «Щаслива родина». Цю назву колись придумала Ірина й додала туди всіх: батьків, Дмитра, себе й Світлану. Учора вдень Галина Петрівна надіслала фото обіду: три страви, суп, зелень, гарно розставлені тарілки. Ірина написала: «Мамо, як смачно!» Дмитро відправив: «Слинки течуть». Іван Семенович — палець угору. Світлана тоді нічого не відповіла. Що вона могла написати? «А мені ввечері дістався засохлий рис»?

На зупинці біля дому вона вийшла повільно. Під вікнами постояла кілька хвилин, дивлячись на третій поверх. Штори були задернуті. За ними жила родина, до якої вона три роки намагалася увійти, як у теплу кімнату. Та, може, весь цей час вона стояла біля дверей, а всередині ніхто й не збирався відчиняти?

Вона піднялася сходами, хоча зазвичай користувалася ліфтом. На третьому поверсі перед дверима квартири 302 Світлана зупинилася й прислухалася. Зсередини долинали голоси, стукіт посуду, шипіння олії. Годинник показував трохи більше п’ятої. Зазвичай у цей час, за словами Галини Петрівни, вона тільки починала готувати. Але зараз пахло так, ніби вечеря майже готова.

Світлана вставила ключ. Повернула. Клацання прозвучало надто голосно. Двері відчинилися, і гарячий аромат їжі хлинув у під’їзд. Вона переступила поріг і завмерла. Тепер у неї вже не було сумнівів…