В одному з київських будинків жила родина, яку сусіди намагалися оминати стороною — і недарма

І цього разу він уже не сумнівався, що рано чи пізно отримає відповідь. Зима 1964/65 року була суворою. Сніг ліг щільним шаром.

Дороги ставали грузькими. Машини повільно тяглися вулицями. Київ виглядав чужим, холодним і німим.

Ніби місто й саме розуміло, що щось порушує звичний порядок. Віктор Михайлович посилив спостереження. Він розподілив дільничних по району.

Позначив будинки, де найчастіше з’являлися приїжджі. Особливу увагу приділяв приватним подвір’ям із пічками та сараями. Саме там, за його здогадом, могла ховатися підозріла діяльність.

До будинку Петра Васильовича він більше не стукав. Він став терплячим. Сидів у тіні на сусідній вулиці, спостерігав, записував кожен рух.

Тепле світло у вікні й тихий шум домашнього життя створювали ілюзію звичайності. Але саме за цією ілюзією ховалося те, що розплутував капітан. Він бачив, як Петро розмовляв з одинокими приїжджими, відзначав час, одяг і напрямок руху.

Наступним кроком було перевірити особи зниклих. Віктор Михайлович доручив дільничним перевіряти реєстрацію, розпитувати сусідів і зіставляти відомості із заяв.

Перевірка підтвердила загальну картину. Вісім людей зникли з весни 1962 року.

Тим часом усередині будинку ситуація не змінювалася. Петро став обережнішим, Галина діяла чітко, Олег допомагав, як навчили. Але напруження зростало.

Петро розумів, що хтось стежить. Він відчував легкий, але постійний тиск, який змушував бути уважним.

Коли Віктор Михайлович побачив, як Петро повів до будинку чергового самотнього приїжджого, він вирішив діяти. Це був шанс.

Чоловік був п’яний, необережний і ледве тримався на ногах. Капітан відзначив час, одяг, статуру й напрямок руху. Тепер підозру підтверджували не лише старі заяви, а й те, що відбувалося в нього на очах.

Він викликав співробітників. Троє міліціонерів непомітно зайняли позиції довкола будинку й почали стежити за всіма входами та виходами.

Вони контролювали хвіртку, заднє подвір’я й вікна. Кожен крок фіксувався точно й послідовно. Співробітники не квапилися, щоб не сполохати Петра й не наражати на небезпеку чоловіка, якого він привів.

Чоловік був молодший і дужчий за попередніх. Він не розумів, що за ним спостерігають. Петро збирався діяти за звичною схемою.

Сарай, ящик, інструменти. Але Віктор Михайлович уже знав, коли втрутитися. Коли чоловік опинився в коридорі, капітан із напарниками увійшов до будинку через задню хвіртку, діючи заздалегідь узгодженим планом.

Ніхто не кричав, ніхто не поспішав. Усе було розраховано. — Міліція, — сказав Віктор Михайлович рівним голосом.

Петро Васильович обернувся, не приховуючи здивування. Але в очах була холодна рішучість. — Що ви… — почав він.

— Не рухайтеся, — перебив капітан. — Це обшук у справі про зниклих людей.

Усередині будинку панувала напружена тиша.

Галина завмерла, Олег застиг, не знаючи, як реагувати. Петро окинув кімнату поглядом. Звичний порядок, речі акуратно розставлені, нічого зайвого не виказувало.

Але Віктор Михайлович діяв швидко. Він уже мав достатньо підстав для обшуку й затримання родини. Сарай і комори оглянули.

Ящик під брезентом, ретельно схований, зберігав речі всіх попередніх жертв. Документи, одяг, особисті речі — все було акуратно складене, щоб не привертати уваги.

— Ось що ми шукали, — сказав капітан, показуючи на знахідку.

Серед речей лежала шкіряна сумка Миколи Черненка. Поруч були його документи й речі, описані в заяві. Решту вмісту ящика ще належало звірити з іншими справами про зниклих чоловіків.

Петро, Галина й Олег мовчали. Вони розуміли, що це кінець гри. Віктор Михайлович викликав наряд для затримання.

Кожного члена родини вивели з будинку й доправили до відділку. Надворі сніг і далі падав, приховуючи сліди. Але всередині, в маленькому будинку на околиці Києва, історію родини людожерів було остаточно викрито…