Він був багатий і самотній… аж поки на його порозі не з’явилася вона

Уночі Андрій знову підвівся, так і не заснувши. Накинув халат і пішов униз: може, трохи віскі допоможе вгамувати думки. Біля кухні зупинився. За дверима неголосно співали.

Оксана сиділа біля вікна, повернувши обличчя до місяця. Протяжна сумна мелодія нагадувала колискову; знайома хриплуватість робила чистий голос особливо теплим. Слова звучали тією самою мовою, якою заговорив із нею Руденко.

Двері піддалися під рукою Андрія, і пісня обірвалася. Оксана схопилася.

— Я вас не чула, пане Савчук.

— Що ви співали?

— Стару пісню. Мама співала мені, коли я була маленькою.

Підійшовши до вікна, Андрій мовив: «Отже, вона вільно володіла цією мовою. Навіть колискові нею співала. Виходить, річ не в кількох завчених фразах».

Оксана промовчала. Вони стояли поруч, дивлячись, як місяць відбивається в калюжах посеред двору. Андрій уловлював слабкий запах лаванди від її волосся. Після обірваної пісні тиша здавалася ще глибшою, а дівчина — ще ближчою.

— Чому ви не спите? — спитала вона.

— Думки не дають.

— Які?

Він повернувся. Місячне світло робило її обличчя блідим, майже прозорим, і від того темні очі здавалися особливо великими.

— Про вас. Усе намагаюся зрозуміти, що ви приховуєте. І чому це так мене непокоїть.

— Не треба про мене думати. Я ж ніхто. Мені б просто вижити.

— Не кажіть так. Ви не ніхто.

Він наблизився, і вона звела на нього очі.

— Ніколи не зустрічав людини, у якій було б стільки… нерозгаданого.

— Поганий комплімент, — прошепотіла Оксана.

— Знаю.

Усе, що він заборонив собі нагорі, тепер знову стало майже нездоланним. Простягнути руку, торкнутися щоки, обійняти. Андрій стиснув пальці й відступив.

— На добраніч, Оксано.

— І вам.

Він залишив її біля вікна. Підіймаючись до себе, вже знав, що до ранку так і не засне…