Він підняв руку, як робив раніше, але людина в жіночому одязі виявилася зовсім не тією, кого він очікував побачити
Дарина підвелася так різко, що табурет від’їхав до стіни. Одним кроком вона опинилася поруч і перехопила зап’ястя Олесі.
— Пусти! — Олеся смикнулася, але хватка була залізна, без злості й без метушні.
Вільною рукою Дарина потягнула рукав угору. Тканина неохоче поповзла до ліктя, відкриваючи шкіру. Жовті плями старих забоїв перемішувалися зі свіжими синьо-багряними слідами. Вони лежали шарами, як невдало змиті фарби: одне ще не встигло зійти, друге вже проступило поруч, третє наливалося темним болем під шкірою. Деякі плями були схожі на розпливчасті відбитки пальців…
— Отже, комод, — промовила Дарина рівно.
Вона не ахнула, не стала затуляти рота долонею. У її погляді ввімкнулася холодна професійна фіксація аварії: без істерики, без зайвих слів, зате з повним розумінням масштабу.
— Будь ласка, не роби з цього трагедії, — прошепотіла Олеся. — Мирон просто запальний. У нього відповідальність, будівництва, кошториси, люди…
— Коли він почав тебе бити?
Дарина відпустила руку й повернулася до столу.
— Він не б’є. Просто іноді не розраховує силу. Може штовхнути, якщо я лізу під руку. Я часто сама…
— Провокуєш? Чим? Дихаєш не за графіком? Тарілку ставиш не тим краєм?
— Сьогодні я погано випрасувала сорочку. У нього важлива комісія.
Дарина нахилилася вперед, поклавши лікті на стіл.
— Лесю, ти чуєш себе? Дорослий мужик калічить дружину через складку на комірі, а ти шукаєш, як це пояснити?
— Ти не розумієш. Він утримує дім. Я в бібліотеці отримую небагато. Без нього я б не витягла. Він ремонт зробив, одягнув мене, продукти…
— І за ремонт ти платиш ребрами?
Слова падали твердо, як штемпель на шляховий лист.
— Куди ще він б’є?
— Нікуди.
— Знімай водолазку.
— Ні.
— Знімай сама, або я допоможу. Мені треба бачити, що він із тобою зробив.
Олеся замотала головою. В очах стояв не сором перед сестрою, а жах викриття. Поки синці були сховані під одягом, можна було вдавати, що в неї звичайний шлюб, просто складний, просто з важким характером чоловіка. Відкрити їх — означало визнати, що ілюзія померла.
— Не лізь, прошу. У нас свої порядки. Він потім вибачається. Іноді дарує щось. Минулого місяця ланцюжок приніс.
— Де ланцюжок?
— У шкатулці був. Потім він забрав. Я суп пересолила, він сказав, що я не заслужила.
Дарина повільно вдихнула холодне повітря з кватирки. Обличчя в неї лишалося непроникним.
— Отже так, реставраторко. Слухаєш команду. Зараз ти сідаєш і розповідаєш усе. Від самого першого разу. Без пісень про його втому, важке дитинство й нерви на роботі. Факти. Дати. Приводи. Які травми.
— Я не буду на нього доносити. Він мій чоловік.
— Він твій кат, Олесю. А ти сидиш у камері й дякуєш за баланду.
— Дарина…
— Якщо ти зараз не почнеш говорити, я дочекаюся його ввечері й розіб’ю йому голову чавунною качатницею. Потім сяду. Обирай, що тобі простіше.
Олеся подивилася в очі сестрі й не побачила там блефу. Лише страшну, спокійну готовність зробити рівно те, що сказано. Мирон у її внутрішньому світі був величезною постаттю, що керувала повітрям, грошима, дверима, покаранням. У цю мить поруч із ним раптом з’явилася інша сила — не гучна, не театральна, але тверда, як рейка. Від цієї сили хотілося водночас сховатися й ухопитися за неї обома руками, бо Дарина не питала дозволу в страху. Вона просто відсувала його вбік.
— Два роки тому, — почала Олеся ледь чутно. — Він шукав документи. Синю теку. Я не знала, де вона.
— Далі.
— Штовхнув у груди. Я впала на комод.
— Потім?
— За місяць ударив по обличчю. Я розбила його улюблену чашку. Він сказав, що я навмисне.
— Він б’є так, щоб ніхто не бачив?
— Так. По плечах, по корпусу. За волосся смикає. На роботу можна ходити, під одягом нічого не видно.
— Гроші де?
— У нього. Мою картку він забрав давно. На продукти дає готівку й змушує записувати в зошит. Я пишу дату, суму, що купила. Якщо не сходиться — каже, що я краду у власної сім’ї. Іноді перераховує решту просто біля дверей, ніби я касирка, яку спіймали на нестачі…
