Він сміявся з моєї «наївності», аж поки разом зі свекрухою не зайшов у під’їзд
Богдан спершу гатив кулаками, потім ногою, потім знову кулаками.
— Відчини, ненормальна! Там мої речі! Ноутбук, вудки, одяг!
Олена повернулася до кухонного вікна. Документи, банківські картки й телефон Богдан завжди носив із собою, а заради пари футболок і старого спінінга ніхто не мав права ломитися до її житла. На майданчику хвилин п’ять бушував сімейний шторм. Богдан погрожував, Мирослава Степанівна голосила, називала невістку отруйною тварюкою, невдячною й ще десятком слів, які погано пасували до образу достойної пенсіонерки.
Потім сусіди почали прочиняти двері. Галасувати стало незручно. Родичі нарешті спустилися вниз. Олена дивилася з вікна, як вони вийшли у двір. Богдан був червоний, розпатланий, злий. Мирослава Степанівна, навпаки, швидко взяла себе в руки. Біля своєї нової червоної машини вона підвела голову, знайшла вікно другого поверху й розпливлася в знущальній усмішці.
Вона почувалася переможницею. У неї тепер були син, автомобіль і тверда впевненість, що невістка просто влаштувала істерику. Свекруха підняла руку й із явним задоволенням показала Олені непристойний жест. Вийшло так виразно, що тітка Орися на сусідньому балконі впустила білизну просто в кущі.
Богдан теж задер голову, вишкірився, ляснув матір по плечу, і вони залізли до салону. Кросовер заревів, викотився з двору й звернув за ріг.
Для Мирослави Степанівни все виглядало безумовною перемогою. Гроші витрачені, документи оформлені, машина при ній. Невістка, звісно, поплаче, поб’ється у своїй гордості, а потім змириться. Куди їй діватися? Речі Богдана в неї, розлучень вона, мабуть, боїться, та й узагалі жінки, на переконання Мирослави Степанівни, мали шуміти недовго й повертатися до каструль.
Решта вихідних минула у свекрухи в солодкому чаді. Богдан перебрався до неї з тим, що встиг забрати й докупити по дрібницях, вони пили чай на тісній кухні, гризли бублики й знову переказували одне одному, як спритно поставили жадібну Олену на місце. У понеділок Мирослава Степанівна вперше вирушила на заміську ділянку за кермом своєї червоної гордості.
Їхала вона повільно, зате урочисто. Музика грала голосно, лікоть лежав на підвіконні, погляд був поблажливий. Коли машина проповзла вузькою ґрунтовою дорогою дачного селища, здійнявши за собою пил, сусідки висунулися з-за парканів майже одночасно. Параска Іванівна впустила лійку. Люба з п’ятого будиночка вдавилася насінням.
Мирослава Степанівна виходила із салону довго, з розстановкою. Поправила капелюшок, натиснула брелок сигналізації, щоб короткий писк почули всі грядки, і взялася роздавати кивки.
— Син подарував, — солодко повідомляла вона через рабицю. — Сказав: «Мамо, годі тобі мучитися, заслужила зручність». Віддав велику суму, навіть оком не змигнув. Ось що означає турботливий син, не те що деякі дружини…
