Вона хотіла тихо навідати маму, але знайома машина й голоси з будинку повністю змінили її плани.

Наступного дня Лідія Степанівна подзвонила першою й спитала, чи вдалося Оксані потрапити на виставку.

— Вдалося. Портрет висить у дальній залі.

— Люди дивляться?

— Дивляться.

Мати ненадовго замовкла.

— Марина добре малює, — вимовила вона так буденно, ніби повідомляла про погоду.

— Дуже добре.

— Я їй казала, щоб не кидала.

Оксана всміхнулася. Для Лідії Степанівни це було майже визнанням гордості.

— Правильно казала.

Вони обговорили город, найближчу поїздку й продукти, які слід привезти. Перед тим як попрощатися, мати додала:

— Приїжджайте обидві. Давно за одним столом не сиділи.

Оксана пообіцяла домовитися з Мариною й закінчила дзвінок. Колись лікарняна помилка розділила дві родини, не дозволивши їм навіть дізнатися про існування одна одної. Тепер коротке материнське «приїжджайте обидві» з’єднувало те, що багато років тому роз’єднав переплутаний запис.

Оксана відкрила робочий щоденник і вписала поїздку між нарадами. Поруч поставила маленьку галочку — ту саму, якою з дитинства позначала виконані справи. Потім на мить затримала ручку над сторінкою й додала ще один рядок: купити матері улюблений чай, а Марині — новий папір для акварелі.

Список був простий. Життя — значно складніше. Але тепер Оксана знала, куди рухається, і цього їй було досить.